Розділ «Частина четверта»

— А як же вийшло, що ви опинилися в морі в такий шторм? — спитав Девід. Це він вперше заговорив.

— Девіде, не треба його турбувати тими питаннями.

— Ні-ні, питайте. Якщо чесно, то я вчинив, як останній дурень. З початку війни я вперше вибрався порибалити, і просто не зміг дозволити погоді мене спинити. Ви любите рибалити?

— Ні, я вівчар, — Девід труснув головою.

— Багато у вас тут робітників?

— Лише старий Том.

— То, мабуть, багато на острові ферм?

— Ні. Ми живемо на цьому боці острова, а Том — на іншому, крім нас та овець, тут нікого нема.

Фабер повільно покивав головою. Це дуже добре. Жінка, інвалід, дитина та старий — вони не стануть на заваді. Сил наче додалося.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із великою землею?

— Раз на два тижні приходить човен. Має ось прийти у понеділок, але якщо шторм не вгамується, його не буде. У Тома є радіопередавач, але ми можемо його використовувати лише в невідкладних ситуаціях. Якби, наприклад, вас шукали чи вам потрібна була термінова допомога — я міг би відправити повідомлення. Але наче потреби немає. Та й однаково за вами ніхто не зможе приїхати, поки шторм не вщухне. А як вщухне — все рівно прийде човен.

— Зрозуміло, — Фабер приховав свою радість. Його давно турбувала необхідність викликати субмарину в понеділок. У вітальні він бачив звичайний приймач — за потреби його можна буде допрацювати та зробити простий передавач. Але якщо тут був готовий — так тільки простіше. — А навіщо Томові передавач?

— Він член корпусу спостереження. Абердин обстріляли в липні 40-го, але не було жодного попередження — тоді постраждало п'ятдесят осіб. Ось вони й звернулися до Тома. Слух у нього кращий, ніж зір.

— Мабуть, літаки налетіли з Норвегії.

— Я теж так думаю.

Люсі підвелася.

— Може, перейдемо у вітальню?

Чоловіки вийшли слідом за нею. Фабер не відчув ні слабкості, ні запаморочення. Стало сил навіть притримати двері для Девіда, який під'їхав до вогню. Люсі запропонувала бренді, але Фабер відмовився, і жінка налила на двох.

Тим часом шпигун уважно розглядав подружжя. Люсі була дійсно вродливою жінкою: овальне обличчя, широко посаджені очі чудового бурштинового, яку котів, кольору і густе темно-руде волосся. Під її чоловічими широкими штанами та светром ховалася розкішна жіноча фігура. Варто їй тільки трохи завити волосся, одягти шовкові панчохи та вечірню сукню — і від неї буде неможливо відірвати очі. Девід теж був гарним чоловіком, якщо не брати до уваги тінь темної щетини. З його майже чорним волоссям та темною шкірою він був схожий на вихідця із середземноморських країн. Мабуть, він високий, якщо ноги пропорційні решті тіла. Руки виглядають сильними — не дивно, стільки років штовхати візок.

Загалом, красива пара. Але відчувалось, що між ними щось не так. Не те щоб Фабер знався на шлюбі, але багаторічний досвід пошуку інформації навчив його читати мову тіла та розуміти, коли хтось боїться, приховує щось, бреше або ж, навпаки, почувається упевнено. Люсі та Девід ледь дивилися одне на одного і ніколи не торкалися. З Фабером вони обоє спілкувалися більше, ніж між собою. Вони нагадувати індиків, які ніколи не наближаються одне до одного, намагаючись залишити якомога більше простору навколо себе. Напруга між ними відчувалася така, наче вони були як Сталін та Черчилль: їх примусили бути разом, щоб здолати третього ворога. Яка ж страшна трагедія може стояти за такою ненавистю? Атмосфера в їхньому милому будиночку, незважаючи на безліч килимків, яскраві кольори, акварелі та камін, більше нагадувала емоційний автоклав. Жити так на самоті з дитиною та старим, мати такі стосунками... Фабер колись у Лондоні бачив п'єсу якогось американського автора зі схожим сюжетом. Авторства Теннессі, здається.