Розділ «Нестандартна форма»

Отець Браун мовчав і якийсь час ані ворухнувся, а тоді промовив:

— Забобони — не вияв релігійності, але щось коїться у цьому будинку. Мені здається, що це — принаймні частково — вплив того індуса.

Він замовк і замислено дивився на віддалений силует індуса, який сидів, заклякши у молитві. На перший погляд, він сидів зовсім нерухомо, але, придивившись, отець Браун помітив, що той ледь погойдується у певному ритмі, майже в такт із темними кронами дерев під легкими подувами вітерця, що гуляв примарними садовими стежками і ледь чутно шарудів опалим листям.

Довкола швидко темніло, немов перед грозою, але ще було видно усіх присутніх, що залишалися на своїх місцях. Аткінсон сперся на дерево з виразом апатії на обличчі; пані Квінтон бовваніла, наче тінь, у вікні; лікар походжав довкола краю оранжереї й блимав сигарою, як той світлячок; факір сидів, погойдуючись, а дерева над ним вже гнулися, рипіли і гули. Відчувалося, що наближається гроза.

— Коли той індус до нас заговорив, — продовжив отець Браун так, ніби й не припиняв розмови, — я, немов у видінні, побачив його і весь його всесвіт. Цікаво, що він тричі повторив одну й ту саму фразу. Уперше промовивши «мені нічого не потрібно», натякнув, що він — замислений і що Азію непросто зрозуміти. Промовивши цю фразу вдруге, продемонстрував, що він — самодостатній, як сам космос, що не визнає ні божественного, ні гріховного. Але втретє він її промовив з палаючим поглядом і я відчув, що фразу «мені нічого не потрібно» він ужив у її дослівному значенні, що оте «нічого» — його найвище бажання і його дім, що він не потребує геть нічого: ні вина, ні кінця світу, ні знищення когось конкретного чи усього взагалі…

Перші краплі дощу впали на них, і, дивна річ, Фламбо злякано позирнув угору, немов ужалений. У цю ж мить вони побачили, що від кінця оранжереї до них щосили біжить лікар і щось кричить. Коли він, мов бомба, вибухнув перед ними розпачливим лементом, невгамовний Аткінсон саме повертав до хвіртки перед фасадом будинку, однак вийти не встиг, бо лікар конвульсивно вхопив його за комір.

— Брудна гра з вашого боку! — вигукнув він. — Що ви йому зробили, собако?

Після цих слів священик зірвався на ноги, і в його голосі прозвучали сталеві нотки.

— Ніякої бійки! — холоднокровно крикнув він. — Нас тут досить, аби впоратися з ким завгодно. Лікарю, що відбувається?

— З Квінтоном сталася біда, — повідомив лікар, пополотнівши. — Хоча я бачив його лише крізь скло, те, як він лежить, викликає у мене жахливі побоювання. Коли я його полишив, то він спав у своїй звичній позі.

— Ходімо до нього в кабінет, — коротко сказав отець Браун. — Облиште пана Аткінсона. Я пильную за ним, відколи почув Квінтонів голос.

— Я залишуся тут і пригляну за ним, — поквапно сказав Фламбо, — а ви йдіть до кабінету і з’ясуйте, що трапилося.

Лікар та священик поспішили до дверей поетового кабінету, відімкнули їх і вбігли досередини. Приміщення скупо освітлювалося лише від слабкого вогнища в каміні, яке підтримували на прохання хворого, тож у поспіху вони налетіли на великий стіл з червоного дерева у центрі кабінету, за яким поет, зазвичай, полюбляв писати поезії. На столі лежав аркуш паперу, очевидно, зумисне там полишений. Лікар схопив його, оглянув, передав отцеві Брауну і з вигуком «Боже милий, подивіться, що сталося!» увірвався до скляної кімнати в кінці оранжереї, де неймовірні тропічні квіти, здавалося, ще зберігали яскраву пам’ять про захід сонця.

Отець Браун тричі перечитав текст і аж тоді опустив руку з аркушем. У ньому повідомлялось: «Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство». Слова, без сумніву, були написані тим неповторним, якщо не сказати нерозбірливим, почерком, що був притаманний лише Леонардові Квінтону. Відтак отець Браун, тримаючи в руці той аркуш, рушив до оранжереї, але зіткнувся зі своїм другом-медиком, що саме виходив з неї з виразом повного розуміння і знемоги на обличчі.

— Він таки це зробив, — сказав Герріс.

Вони разом пройшли крізь надзвичайно, неприродно красиві кактуси й азалії та наблизилися до поета і митця Леонарда Квінтона, котрий лежав, звісивши голову з дивана так низько, що його руді кучері торкалися підлоги. У лівому боці стримів той кривий кинджал, який вони знайшли у саду, а рука поета заціпеніла на його руків’ї.

Надворі тим часом розпочалася гроза, так раптово, як ніч у поезіях Кольриджа,[26] і сад та скляний дах геть затьмарив проливний дощ. Отець Браун, схоже, більше досліджував аркуш паперу, ніж поетів труп, тримаючи його близько перед очима і, здавалося, намагаючись у сутінках прочитати напис. Потім він підняв його і оглянув на тлі тьмяного світла, але в цей час вдарила блискавка і на мить осяяла їх таким чисто-білим сяйвом, що супроти нього папір видався чорним.

Настала цілковита темрява, а після того, як відгриміло, її прорізав голос отця Брауна:

— Лікарю, у аркуша чомусь нестандартна форма.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав його доктор Герріс, спохмурнівши.