Розділ «Нестандартна форма»

Так, розмовляючи, вони обійшли вигнутий кінець оранжереї — дугоподібну суцільну стіну зі скла, без дверей і без вікон, крізь які можна було б проникнути досередини. Скло, однак, було чисте і прозоре, а сонце, поволі знижуючись, ще яскраво світило, тож вони змогли побачити не лише розкішні квіти усередині, але й хирляву постать поета, що лежав у вельветовому коричневому піджаку на дивані. Поет, очевидно, дрімав над якоюсь книжкою. Це був блідий, худий чоловік з розкішним каштановим волоссям і тоненькою борідкою, що, як не парадоксально, зовсім не додавала мужності його обличчю. Усі троє чудово знали ці поетові риси, але навіть якби і не знали, то все одно не можна стверджувати, що вони дивилися саме на поета. Насправді їхні погляди прикував інший об'єкт.

За випуклістю скляної стіни, прямісінько на стежці, перед ними стояв височенний чоловік у складчастому білосніжному вбранні аж до ніг, його лисий брунатний череп, обличчя і шия вилискували у призахідному сонці, наче вичищена бронза. Він вдивлявся у сплячого за склом і був непорушний, як гора.

— А це хто такий? — вигукнув отець Браун, відступивши на крок і гучно вдихнувши повітря.

— О, та це отой ошуканець-індус, — пробурмотів Герріс, — але я не можу зрозуміти, що він, до біса, тут робить.

— Схоже на якийсь гіпнотизм, — сказав Фламбо, покусуючи кінець чорного вуса.

— Чому люди, далекі від медицини, завжди верзуть усілякі дурниці про гіпнотизм? — запротестував лікар.

— Це, скоріше, виглядає як спроба крадіжки зі зломом.

— У будь-якому разі, нам слід запитати його про це, — сказав Фламбо, завжди готовий до рішучих дій. Він попрямував до того місця, де стояв індус. Низько вклонившись, зі свого гігантського зросту, — а він був вищий від індуса, — Фламбо зухвало, але миролюбно промовив:

— Доброго вечора, пане. Може, вам щось потрібно?

Індус неквапливо, мов океанський лайнер у порту, повернув своє велике жовте обличчя і, врешті, поглянув на Фламбо через білосніжне плече. Усі з острахом зауважили, що його жовті повіки були заплющені, мов під час сну.

— Дякую, — промовило обличчя добірною англійською. — Мені нічого не потрібно.

Розплющивши повіки настільки, щоб блиснути своїм переливчастим оком, і повторивши: «Мені нічого не потрібно», він зашурхотів геть.

— Християнин повівся б пристойніше, — промурмотів отець Браун, — принаймні, він сказав би, що хоче те і те.

— Але що ж, усе таки, він тут робив? — запитав Фламбо стиха, насупивши брови.

— Краще поговоримо про це пізніше, — відказав священик.

Сонце ще яскраво сяяло, але вже набуло червонуватого присмеркового відтінку, і контури більшості дерев та кущів у саду на його тлі дедалі тьмянішали. Обійшовши кінець оранжереї, троє мовчки попрямували уздовж тильного боку будинку до парадного входу. Так ідучи, вони мимоволі сполошили в гущавині, поміж кабінетом і вітальнею, немов би якусь пташку, білошатного факіра, котрий вислизнув з тіні й плавно повернув за будинок до вхідних дверей. На їхнє велике здивування він був не один. Вони пришвидшили ходу і раптом їхня настороженість змінилася розгубленістю, бо із сутінок їм назустріч прямувала пані Квінтон, бліде вуглувате обличчя якої ховалося у пасмах золотавого волосся. Виглядала дещо суворою, але, тим не менше, була цілком ввічлива.

— Доброго вечора, докторе Герріс, — поспішно промовила вона.

— Доброго вечора, пані Квінтон, — сердечно привітався маленький лікар. — Оце йду до вашого чоловіка, щоб дати йому дозу снодійного.

— Чудово, — сказала вона виразно. — Гадаю, що вже час. Вона усміхнулася до всіх і, повернувшись, граціозно зайшла до будинку.

— Ця жінка занадто багато працює, — сказав отець Браун. — Такі, як вона, упродовж двадцяти років виконують свій обов'язок, але, врешті-решт, погано закінчують.