Розділ «Нестандартна форма»

— Я взагалі не можу ні про що думати, — сказав ошелешений Фламбо.

— А як щодо лапок… — сказав священик і жбурнув недопалок своєї сигари, що мигнула, як метеор, далеко в темряву. Його співбесідник, здавалось, не знав, про що ще говорити, тому отець Браун почав із самого початку:

— Леонард Квінтон був романтиком і довгий час писав роман про чаклунство і гіпнотизм Сходу. Він…

У цю мить позаду них двері поетового кабінету відчинилися і звідти вийшов лікар, як не дивно, вже з капелюхом на голові. Він вручив священикові великого конверта.

— Ось документ, про який ви мене просили, — сказав він, — а я вже мушу йти додому. На добраніч.

— На добраніч, — відповів отець Браун, а лікар, тим часом, уже поспішно відчиняв хвіртку. Він не зачинив за собою вхідні двері, й обидва приятелі опинились у тьмяному сяйві газової лампи. Під її світлом отець Браун відкрив конверт і прочитав таке:

Шановний отче Браун! Vicisti Galilee.[27] Іншими словами, щоб ти осліп, бо твої очі занадто пильні. Чи, може, ти, справді, надзвичайна, небом послана людина?

Я з дитинства вірив у природу, у всі природні функції та інстинкти, безвідносно до того, як їх називали люди — моральними чи аморальними. Задовго до того, як я вивчився на лікаря, я — ще школярем — тримав удома мишей і павуків. Я вірив у те, що найкраща річ у житті — це бути доброю твариною. Але тепер я шокований: я вірив у природу, але вона, здається, мене зрадила, якщо тільки людська природа може зрадити. Не знаю, чи врахували ви це у своїй версії? З мене досить, я, здається, смертельно захворів.

Я кохав жінку Квінтона. А що у цьому поганого? Природа підказала мені, що, зрештою, саме любов рухає цим світом. Я також гадав, що з такою чистою твариною, як я, вона буде щасливіша, аніж з тим дрібним горезвісним лунатиком. То що ж тут, справді, може бути поганого? Я, як учений, лише спостерігав факти. Вона заслужила на щасливе життя.

Тим паче, що моє кредо цілком дозволяло вбивство Квінтона, що, вважаю, було найкращим виходом із ситуації, навіть для нього самого. Але я вирішив, що ніколи цього не зроблю, аж хіба коли мені випаде унікальна нагода, за якої я буду мати повне алібі. Такий шанс випав сьогодні вранці.

Я був у Квінтона тричі, тричі я заходив до його кабінету і виходив звідти. Коли я зайшов до нього вперше, він ні про що не бажав говорити, хіба про ту свою злощасну поему «Врятування святого», над якою саме працював і в якій йшлося про те, як аскет-індус змусив англійського полковника здійснити самогубство лише однією своєю думкою про це. Він показав мені останні аркуші з тієї  поеми і навіть прочитав уголос останній абзац, де були, якщо я не помиляюся, такі рядки: «Завойовник Пенджабу, сухий жовтий скелет, жахливий гігант, спромігся звестися на лікті й шепнути сусідові на вухо велику таємницю: „Я вмираю від власної руки, але моя смерть — це вбивство“.» Так трапилося — а це буває раз на сотню нагод, — що ці слова були написані на самісінькому вершечку нового аркуша. Я покинув його в кабінеті й вийшов у сад, сп'янілий від неймовірної нагоди.

Ми прогулялися довкола будинку, та трапилися ще дві події, які були на мою користь. Ви побачили індуса і відразу запідозрили у ньому щось недобре, а ще — знайшли кинджал, який той індус міг використати за призначенням. Я запхав кинджал у кишеню і повернувся у кабінет до Квінтона, де, замкнувши за собою двері, дав йому снодійне. Він не хотів відповідати Аткінсонові, але я змусив його вигукнути пару слів до бідного молодика і заспокоїти його, бо хотів мати незаперечний доказ, що Квінтон був ще живий, коли я покидав його вдруге. Квінтон заснув на дивані в оранжереї, а я вийшов через кабінет. Я швидкий на руку і тому все, що було необхідно, зробив за півтори хвилини. Першу частину Квінтонового роману я спалив у каміні, де той згорів дотла. Але я побачив, що лапки в тім рядкові зайві, а тому я їх відрізав і для конспірації повідрізав аналогічним чином краї усіх аркушів у стосі. Тоді я вийшов з повною впевненістю, що Квінтонове зізнання у самогубстві лежить на його робочому столі, а сам Квінтон, ще живий, спить собі на дивані в кінці оранжереї.

Останній мій вчинок був справді відчайдушним. Я вдав, що побачив Квінтона мертвим і кинувся до нього в будинок. Вас я затримав на мить тим написом на столі та, як уже казав, будучи швидким на руку, встиг убити Квінтона за той час, поки ви перечитували його зізнання про самогубство. Він, після дози снодійного, був напівсонний, тож я взяв кинджал його ж рукою і всадив йому в бік. У леза того кинджала така нестандартна форма — воно так хитромудро вигнуте, — що тільки я, вбивця, міг приблизно розрахувати кут, під яким воно могло сягнути серця. Мені цікаво, чи ви звернули увагу на цю обставину.

Коли я все зробив, сталося непередбачуване. Моя природа мене покинула. Я відчув, що дуже хворий. Я почуваюся, немов зробив щось жахливо ганебне. Мій мозок, здається, ось-ось лусне. І мені неабияк приємно розповісти про те, що трапилося, комусь іншому, — ану ж я одружуся, матиму дітей, навіщо мені той спогад на самотині. Але що зі мною? Невже я божеволію? Невже мене, як того героя байронівських поезій, гризе каяття? Я не можу далі писати.

Джеймс Ерскін Герріс

Отець Браун акуратно склав листа і поклав до своєї нагрудної кишені. Саме в той момент пролунав дзвінок, відчинилася хвіртка, і з вулиці зайшли декілька полісменів у мокрих блискучих макінтошах.