Розділ «Таємничий сад»

Вони підняли тіло на дюйм від землі, й всі сумніви щодо того, чи це тіло мертвого чоловіка, миттю щезли. Від тулуба відпала голова. Вона була повністю відокремлена від тіла, бо хтось так сильно різонув по горлі, що геть відсік шию. Навіть Валентен був дещо вражений.

— То мала бути така могутня людина, як справжня горила, — пробурмотів він.

Доктор Саймон підняв відсічену голову. Його руки тремтіли, хоча він був чоловіком, звиклим до анатомічних розтинів. Порізи виднілися на шиї та щелепі, але на обличчі істотних ушкоджень не виявили. Воно було масивним і жовтавим, десь запалим, десь набряклим, з яструбиним носом і важкими повіками — викапаний римський імператор-розпусник, хіба-що з розпливчастими рисами китайського імператора. Здавалося, всі присутні роздивлялися те обличчя холодними поглядами невігласів. Нічого більше про його власника довідатися не вдалося, окрім того, що після підняття тіла під ним забіліла манишка від сорочки, забрудненої блискучо-червоною плямою крові. Як уже зауважив доктор Саймон, той чоловік не був гостем їхньої вечірки. Проте не виключено, що мав намір приєднатися до неї, оскільки приїхав одягненим для такої нагоди.

Валентен присів, аби ретельно і професійно обстежити траву і ґрунт на якісь двадцять ярдів довкола тіла; йому менш вправно асистував доктор і, ще менше, — англійський лорд. Їх колінкування було винагороджене лише декількома гілочками, порізаними або порубаними на маленькі прутики, які Валентен на мить підняв для експертизи і відразу ж відкинув геть.

— Гілочки, — понуро промовив він, — лише гілочки і велетень-незнайомець з відчахнутою головою — ось усе, що є на цій галявині.

Запала моторошна тиша, яку зненацька порушив пронизливий вигук знервованого лорда Гелловея:

— Гляньте, хто це?! Хто це там, під стіною саду?!

Невисока постать зі сміховинно великою головою несміливо наближалася до них крізь залитий місячним світлом туман; на віддалі вона здавалася гобліном, але незабаром виявилася безневинним скромним священиком, якого вони покинули у вітальні.

— Знаєте, — привітно промовив він, — а в цьому саду немає жодних воріт, і жодної хвіртки.

Валентен насупив чорні брови, як це робив завжди, коли бачив священицьку сутану. Але мав достатньо здорового глузду, аби визнати доречність зробленого священиком зауваження.

— Ви маєте рацію, — сказав Валентен. — Перш ніж ми з'ясуємо, як його вбили, нам, очевидно, доведеться з'ясувати, як він сюди потрапив. Отож, послухайте мене, добродії. Давайте — без упередженого ставлення до моєї посади та обов'язків — усі погодимося, що буде краще, якщо деякі відомі імена не фігуруватимуть у цій справі. Адже серед гостей є леді, джентльмени і навіть іноземний посол. Якщо вже мусимо назвати це злочином, то його необхідно розслідувати як злочин. Але наразі я маю змогу приймати рішення на власний розсуд. Я шеф поліції й настільки публічна особа, що можу собі дозволити, діяти в приватному порядку. Дозвольте мені спершу зняти підозри з кожного із моїх гостей, а тоді вже викликати своїх людей для подальших пошуків. Панове, покладаюся на вашу честь і прошу усіх вас не покидати цей будинок до завтрашнього полудня; спалень є вдосталь для всіх. Саймоне, гадаю, ви знаєте, де знайти мого слугу Айвена, — у вестибюлі при вході; він — моя довірена особа. Скажіть йому, щоб залишив замість себе іншого слугу на сторожі, а сам негайно прибув до мене. Лорде Гелловей, ви, звичайно, найкраще зумієте повідомити наших дам про те, що трапилося, і при цьому запобігти паніці. Адже вони також мають залишитися. Отець Браун і я пильнуватимемо тіло жертви.

Коли у Валентені прокинувся командир, усі послухалися його, немов солдати військову сурму. Доктор Саймон дістався арсеналу зброї й передав Айвену, цьому приватному детективу на службі у відомого шефа поліції, розпорядження господаря. Гелловей пішов до вітальні й повідомив жахливі новини досить тактовно — так, що коли там зібралася компанія, дами вже оговталися і встигли заспокоїтися. Тим часом незламний священик і незламний атеїст стояли, відповідно, у головах і в ногах застиглого під місячним світлом небіжчика, неначе символічні пам’ятники двох філософських концепцій смерті.

Айвен, довірена особа зі шрамом і вусами, гарматним ядром вилетів з будинку і, як собака до свого власника, помчав через галявину до Валентена. Його синюшне обличчя оживляло передчуття свіженької детективної справи, і він з дещо хамуватою запопадливістю попросив у свого хазяїна дозволу на дослідження останків.

— Так, оглянь їх, Айвене, якщо бажаєш, — сказав йому Валентен, — але не барися. Нам треба йти до будинку та детально все обговорити.

Айвен звів на нього погляд і раптом опустив голову.

— Ого, — він поперхнувся, — ні, цього не може бути. Пане, ви знаєте цю людину?

— Ні, — байдуже відповів Валентен, — але нам краще зайти до будинку.

Вони взяли труп і перенесли на диван у кабінеті, а тоді разом пішли до вітальні.

Детектив спокійно і без жодних вагань всівся у крісло за столом, його очі випромінювали сталевий погляд судді на судовому процесі. Він щось швидко занотував на папері, а тоді лаконічно запитав:

— Чи всі тут?