Розділ «Таємничий сад»

— Панове, пробачте, що втручаюся у вашу розмову. Але мені належить повідомити вам новини!

— Новини? — перепитав Саймон, насторожено дивлячись на священика крізь окуляри.

— Так, на жаль, — сумирно промовив отець Браун.

— Виявляється, відбулося ще одне вбивство, панове. Обидва чоловіки так поспішно зірвалися на ноги, що лавчина аж загойдалася.

— І що ще дивовижніше, — продовжував священик, сумовито косячи оком на рододендрони, — воно таке ж потворне: страта через обезголовлення. За якихось надцять ярдів далі від тієї дороги, котрою Брейн утік до Парижа, у Сені знайдено ще одну голову, що кровоточила. Отже, є припущення, що Брейн…

— О, Господи! — прохопився О’Браєн. — Та той Брейн схиблений на вбивствах!

— Очевидно, маємо справу з вендетою[9] по-американськи, — беззаперечно сказав священик. А тоді додав:

— Вас обох просять прийти до бібліотеки і самим побачити знахідку.

Комендант О’Браєн йшов на слідство позаду доктора і священика й почувався страшенно виснаженим. У нього, військового, потайні вбивства викликали огиду, а надто оці екстравагантні ампутації голів, яким не видно кінця-краю. Спершу відтяли голову одному, потім другому… Неправду кажуть, спересердя подумав він, що дві голови краще, ніж одна, — принаймні у цьому випадку. Увійшовши до кабінету, він попрямував до столу і зненацька ледь не заціпенів від вражаючого збігу. На Валентеновому столі він побачив кольоровий відбиток ще іншої — третьої — закривавленої голови, причому ця відсічена голова належала самому Валентену. Але придивившись уважніше, офіцер побачив, що це усього лише була націоналістична газета «Гільйотина», яка щотижня демонструвала когось зі своїх політичних супротивників з виряченими очима і в конвульсіях, наче одразу після страти, а Валентен, як відомо, був досить помітним антиклерикалом.[10] Але О'Браєн був ірландцем, котрий, навіть вдаючись до гріха не втрачав чистоти, — тож усе його єство запротестувало проти такої жорстокості розуму, властивої лише Франції. Він сприймав Париж як цілість — від гротесків на готичних соборах до непристойних карикатур у газетах. Він пам'ятав страшні блюзнірства революції. Відчував усе місто як згусток дуже негативної енергії — від кривавого портрета на столі Валентена і аж до собору Нотр-Дам з горгулями,[11] з якого понад гори і ліси ошкірявся гігантський диявол.

Бібліотека була довга, низька і темна; ранкове світло пробивалося з-під опущених штор. Валентен і його слуга Айвен чекали їх біля протилежного, підвищеного кінця довгого, ледь похилого столу, на якому лежали тлінні останки, що в темноті здавалися величезними. Здоровенний чорний тулуб і жовте обличчя чоловіка, якого знайшли в саду, були їм добре знайомі й не змінилися. Але поряд лежала ще одна голова, яку цього ранку виловили у прибережному очереті, — мокра, як хлющ, і набрякла; Валентенові люди усе ще розшукували тіло, що, як вони припускали, мало десь плавати. Отець Браун, який, здавалося, був цілковито позбавлений чутливості О’Браєна, підійшов до тієї другої голови і, — як завжди, жмурячись, — з прискіпливою ретельністю оглянув її. У неї була кучма вологого сивого волосся, у якому відбивалися відтінки пломенистого ранкового світла; по всьому обличчі, що мало потворні риси, бурякувате забарвлення і якийсь злочинний вираз, проступали помітні сліди від ударів об дерева чи каміння, оскільки голову несло течією.

— Доброго ранку, коменданте О’Браєн, — підкреслено доброзичливо привітався Валентен. — Гадаю, ви вже чули про останній експеримент Брейна?

У цей момент отець Браун, усе ще нахилившись над головою із сивим волоссям, промовив, не підводячи очей:

— Здається, можна з певністю вважати, що і цю голову також відрізав Брейн.

— Принаймні це не суперечить здоровому глузду, — відказав Валентен, встромивши руки в кишені. — Цю жертву вбито так само, як і першу. Її знайдено на відстані всього кількох ярдів від попередньої. І вбито її тією самою зброєю, яку, як відомо, вбивця мав при собі під час втечі.

— Так, мені це відомо, — смиренно відповів отець Браун. — Але я сумніваюся, що цю голову відрізав Брейн.

— Чому ж не він? — поцікавився доктор Саймон, допитливо поглянувши на нього.

— Докторе, — відповів, мружачись, священик, — я не розумію, як може людина відтяти власну голову.

О’Браєн не повірив власним вухам і відчув, що божеволіє, а доктор миттю схопився і закинув на тім’я вологу сиву шевелюру.

— О, немає сумніву, що це — Брейн, — спокійно сказав священик. — У нього був такий самий поріз на лівому вусі.

Детектив, витріщившись на священика застиглими блискучими очима, відкрив рота і різко промовив: