Розділ «3»

— Дуже по-дурному.

— А ще там Лізбет. А це — неймовірна перевага.

— Величезна перевага.

— Саме так. Але ти не можеш найняти ту кімнату. Бо він тобі в печінках сидить.

— Хвилиночку, Дамасе, це він мене на дух не виносить.

— Та це однаково щодо кімнати. Ти не можеш найняти її.

— Не можу.

— Як же це невдало часом буває. Ти впевнений, що не можеш?

Жос стиснув щелепи.

— Впевнений, Дамасе. І нема чого більше про це говорити.

Жос вийшов з крамнички, аби піти в кафе навпроти — «Вікінг». Не те щоб нормандці й бретонці надто любили одне одного, раз по раз перетинаючись на кораблях у спільних морях, але Жос знав, що він же також міг народитися по той бік Північного моря. Шеф, Бертен, високий чоловік з русяво-білявим волоссям, високими вилицями та ясними очима, пропонував найкращий у світі кальвадос. Трунок той неначе створений для того, щоб, добре струшуючи нутрощі, дарувати вічну молодість, а не відправляти вас прямісінько на той світ. Казали, що яблука господар привозив з власних угідь, де бики жили до ста років і помирали ще цілком бадьорими. Ось такі-от яблучка.

— Щось не клеїться сьогодні зранку? — стурбовано запитав Бертен, подаючи кальвадос.

— Дрібниці. Просто часом невдало все буває, — відповів Жос. — Як ти гадаєш, Декамбре мене на дух не виносить?

— Ні, — відповів Бертен з властивою йому нормандською обережністю. — Я б сказав, він вважає тебе грубим мужлаєм.

— У чому різниця?

— Скажімо, з часом це можна виправити.

— Час! Ви, нормани, тільки про нього й говорите. Одне слово раз на п'ять років, та й то як пощастить. Якби весь світ був таким, як ви, то цивілізація розвивалася б дуже повільно.

— А може, так було б і на краще.

— Час! Але скільки цього часу потрібно, Бертене? Ось у чому питання.

— Не дуже багато. Років з десять.