Розділ «29»

Адамберґ усівся на стілець, щоб подивитися на цей спорожнілий дім і поміркувати. Він дивився, але не міркував. За сорок п'ять хвилин його вивів із заціпеніння дзвінок мобільного.

— Щойно телефонував Масена, — сказав Данґлар. — У них у Марселі труп.

— Гаразд, — відповів Адамберґ ранковим тоном. — Зараз буду. Візьміть мені квиток на найближчий літак.

Близько другої години, поспіхом залишаючи відділок, Адамберґ поставив сумку біля робочого столу Данґлара.

— Я їду, — сказав він.

— Так, — відповів Данґлар.

— Довіряю відділок вам.

— Так.

Адамберґ шукав слова, і його погляд зупинився біля ніг заступника, за якими ховався круглий кошик, де спало мініатюрне, кругленьке кошеня.

— Що це, Данґларе?

— Це кіт.

— Ви приносите у відділок котів? Вам не здається, що в нас тут і так клопотів по вуха?

— Я не міг лишити його вдома. Він надто маленький, усюди пісяє і сам навіть їсти не може.

— Данґларе, ви ж казали, що не хочете домашньої тваринки.

— Іноді люди кажуть одне, а роблять інше.

Данґлар відповідав коротко, навіть трохи агресивно, не відриваючи погляду від екрана, і Адамберґ упізнав цей мовчазний осуд, який іноді випромінював заступник. Його погляд повернувся до кошика, і за мить чіткий образ постав перед ним. Камілла, яка йшла геть, тримаючи в одній руці куртку, а під іншою — сіро-біле кошеня, на яке він під час її втечі не звернув уваги.

— Вона вам його довірила, так, Данґларе?

— Так, — відповів Данґлар, зосереджено вдивляючись в екран.

— Як його звати?

— Пухнастик.