Розділ «17»

— Ми когось затримуємо? — запитала жінка.

— Ні, лише спостерігайте. Якщо вам здасться, що ви помітили нашого злочинця, непомітно за ним простежте. Двоє фотографів розташувалися по різні боки на сходовому майданчику цього будинку. Вони зніматимуть усіх, хто наближатиметься до урни.

— О котрій годині нас змінять? — позіхаючи, запитала жінка.

— О третій ранку.

Адамберґ зайшов у «Вікінг» і помітив Декамбре, що влаштувався за столиком в глибині зали в компанії Глашатая і ще п'яти осіб. Через прихід комісара розмови стихли, як розладнаний оркестр. Поліціянт зрозумів, що всі люди за столом знали, що він лягавий. Декамбре вирішив не ховатися.

— Комісар Жан-Батіст Адамберґ, — сказав він. — Комісаре, дозвольте представити вам Лізбет Пластон, співачку, Дамаса Віґ'є, з крамниці «Рол-Райдер», його сестру Марі-Бель, Кастійона, коваля на пенсії, та Єву, нашу мадонну. Ви вже знайомі з Жосом Ле Ґерном. Складете нам компанію за келихом кальвадосу?

Адамберґ відмовився.

— Можна вас на одне слово, Декамбре?

Лізбет безцеремонно схопила комісара за рукав, трішки смикнувши його. Адамберґ миттєво впізнав цю особливу, змовницьку вільність людини, яка не раз бувала в комісаріаті; пересичену впевненість повії, звичної до нескінченних поліційних облав і контролів.

— Скажіть, комісаре, — сказала вона, оглядаючи його одяг. — Сьогодні ввечері ви шпигуєте? Це ваше нічне маскування?

— Ні, це мій щоденний одяг.

— А ви не надто про себе дбаєте. Якась розхлябана поліція пішла.

— Лізбет, по одежі людей не судять, — сказав Декамбре.

— Іноді судять, — відповіла та. — Ось цей чоловік, наприклад, дуже розхлябаний і ніколи не прагне нікого вразити. Чи не правда, комісаре?

— Вразити кого?

— Жінок, — запропонував Дамас, усміхнувшись. — Усе ж таки потрібно вміти вражати жінок.

— Ото розумака вишукався, Дамасе, — сказала Лізбет, повертаючись до нього, і юнак почервонів. — Нам, жінкам, зовсім не треба, щоб нас вражали.

— Он як, — сказав Дамас, насупившись. — І що ж вам треба, Лізбет?

— Нічого, — відповіла та, гучно гепнувши великою чорною рукою по столу. — Нам нічого не потрібно, правда, Єво? Ні любові, ні ніжності, тільки ящик квасолі. Ось що. Сам і мізкуй.

Єва не відповіла нічого, а Дамас змарнів, крутячи келих у руках.