Розділ «14»

Арно пішов за нею до старенької драбини, що вела на горище.

— Не скрути собі в'язи, Мане.

— Не переймайся. Я тут двічі на день лажу.

Мане без проблем піднялася драбиною, яка скрипіла під її ногами.

— Спокійно, маленькі, — наказала вона. — Підсвіти мені зліва, Арно.

Арно навів лампу на велику клітку, де метушилося з двадцять щурів.

— Поглянь на того, що конає в кутку. Вже завтра у мене будуть нові.

— Ти впевнена, що вони заражені?

— Заражені до кінчиків вусів. Ти що, ставиш під сумнів мою компетентність? І це у великий вечір?

— Звісно ж ні. Просто я б хотів, щоб ти поклала мені їх десять замість п'яти. Для певності.

— Я можу їх тобі і п'ятнадцять покласти, якщо захочеш. Так ти зможеш спати спокійно.

Стара нахилилася, щоб підняти маленьку полотняну торбинку, що лежала на підлозі біля клітки.

— Позавчора помер від чуми, — сказала вона, трусячи торбинкою в Арно перед носом. — Зараз ми позбираємо з нього бліх і в дорогу, Сімоно[17]. Підсвіти мені.

Арно дивився, як Мане на кухні порається з трупиком щура.

— Будь обережною. Раптом вони тебе покусають?

— Я нічого не боюся, кажу тобі, — пробурмотіла Мане. — До того ж я з голови до п'яток укрита олією. Заспокоївся?

За десять хвилин вона викинула тварину в смітник і простягнула Арно грубий конверт.

— Двадцять дві блохи, — сказала вона. — Бачиш, у тебе їх з головою.

Він обережно вклав конверту внутрішню кишеню куртки.

— Я пішов, Мане.