Розділ «4. Привітання»

— Не вірте їй. Вона вже не терпить вас. І це, боюся, через мене.

— Пане Балч! — відказує Льода.— Я з вами ще побалакаю. Навіть зараз!

— Зараз ти зробиш те, що я скажу. Порозмовляємо ж увечері, як завжди. Коли син засне.

— Хам!

Те коротке, найтихішим шепотом, видихнуте слово пролунало для Агнешки мов постріл. Але Балч не чув того слова, не міг чути. Тільки з кленової галузки над їхньою головою відпав із тихим шурхотом зросток листків. Краєчком ока Агнешка бачить, як під шаром пудри смикаються й яріють щоки Льоди Пживлоцької. Жаль і сором. Балч тим часом зникає за рогом довгастої мурованої будівлі. Незабаром звідти лунає його голос:

— Пані Агнешко! Делегація чекає.

Передня стіна будинку, довга й низька, від рогу аж до середини закрита почорнілим дерев’яним ганком з ажурними візерунками вгорі. На східцях ганку — Балч. Як він стоїть, що За постава! Немовбито збирається муштрувати солдатів! Перед ним впівоберта до Агнешки та Льоди стоять по зросту... скільки ж це — один, два, три... аж п’ятеро дітей, а шосте, ще немовля, у матері на руках. Мила жіночка приємної, скромної вроди схиляється над передостаннім в шерезі хлопчиком і поправляє кутасик його плетеної шапочки. Найстаршу дівчинку Агнешка впізнає відразу — Елька. Це вона рятувала з вогню жовту Айстру.

— Струнко! Зброю на приклад! — гукає Балч. І вже до Агнешки, значно тихіше, хоч так само урочисто-глузливо:— Окраса нашого села — Павлинка Зависляк, годувальниця бездомних, сторож порядку. Поруч — її довоєнний, воєнний і післявоєнний набуток. Павлинко,— Балч, сходячи вниз, звертається вже тільки до неї,— дбай про вчительку, щоб не схудла, бува. Діти, відпочивати! Перекур!

І сам витягає з кишені цигарки й, радіючи вдало проведеному парадові, відходить убік. Діти, трохи налякані, ламають усталену шеренгу й ховаються за спідницю матері. Павлинка з несміливим і непевним усміхом витирає руку об хвартушину й простягає Агнешці:

— Я просто боюся, чи догоджу вам...

— Догодите... Так це ваші діти? Справді? Ви ж така ще молода...

Павлинка червоніє:

— А так... Якось так... Навіть сама не знаю, коли і як.

— Знаєш, знаєш,— стиха втручається до розмови Балч.— Чого соромитися.

— Це нібито я вже й маю один клас,— втішається Агнешка.— Вітаю, пані Завислякова.

Павлинка червоніє ще більше.

— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.

— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.

Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.

— Мар’янеку, ти бачив гномів?