Розділ «4. Привітання»

— Не скажу напевне,— вагається Агнешка,— бо я вже велика, а дорослі багато що забувають. Здається, що коли я була, як і ти, теж одного разу бачила.

— А який він завбільшки? — малюк запитує цілком серйозно.

Агнешка нахиляється й затримує руку на певній відстані від підлоги:

— Здається, отакий!

— Е, ні,— заперечує Мар’янек.— Вони менші. Ось такі.— І обережно, щоб не збити міри, тягне Агнещину руку нижче до підлоги.

— Е-е,— сумнівається Томек,— це ви тільки так...

— Ні, Томеку,— поважно говорить Агнешка,— Мар’янек не вигадує. Та тільки коли він підросте, то теж, мабуть, забуде, як і я.

— Не забуду! — спалахує Мар’янек.

Балч, стоячи біля дверей, дослухається до розмови й мовчить. Тоді підходить до Агнешки, відсторонює від неї дітей.

— Я слухаю вас, слухаю,— озивається він змовницькії тихо,— і не можу збагнути.

— Що саме?

— Дивують мене ваші погляди.

— Наївні?

— Не те. Якісь вони передчасні. Єретичні.

— Що ж... Думаю, як думаю. І так, як мене вчили. У нас була добра школа.

— Але ж директора вижили-таки!

— Пішов на пенсію. А ви звідки знаєте? — здивувалася враз Агнешка.

— От бачите, вгадав,— гіркувато всміхається Балч.— Це не так важко.

— Ви любите вгадувати.

— Мушу. Бо ви не любите відвертих питань.