Розділ «19. Виїзний медогляд»

Януарій прибіг перший. Біля порога, коли вже вбігав у відчинені двері, затріщали під ногами, блиснувши у відсвіті, кинуті Бобочкою чотки. Як це добре, майнула думка, що вона, втікаючи, залишила двері відчинені. Напевне, подих морозного повітря, що ввірвався в задушливу халупу, й пробудив із непам’яті Пживлоцьку ще до того, як Януарій покропив їй обличчя й дав напитися, коли вона уже більш-менш притомним голосом попросила води. Льода дивиться на нього з-під напівзаплющених повік. Вираз її очей, спочатку якийсь непроникний, стає свідомим, розуміючим. І неприязним.

— Іди собі, Януарію. Лиши мене!

— Що ти накоїла? Льодо, Льодо!..

Його чоло майже торкається брудної ряднини, якою прикрито хвору. Він відчуває слабий дотик руки: Льода відпихає його.

— Чого ти тепер кричиш? Я ж просила в тебе... грошей... не дав же...

— Бо в мене нема.

— Гаразд. Не жалій мене. Я вже нічого не хочу від тебе. Іди собі. Або ні. Почекай ще. Коли ти плачеш...

— Що ти скажеш... я все зроблю...

— Спокійніше, не перебільшуй... Я, либонь, помру, Януарію.— Висуває з-під ряднини руки, біль перекривлює її обличчя. Чіпляється пальцями за сукно його піджака. Біль пройшов.— Скажи мені. Я мушу це знати.

— Що, Льодочко?

— Тільки правду скажи. Хто із вас застрелив Адама?

Зависляк нараз аж здригнувся.

— Що ти! Ніхто його не застрелив. Німці.

— Ти натякав на щось інше. По-різному натякав, пам’ятаєш? — Опускає голову, тупо дивиться на брудні дошки підлоги.

— Не знаю... З п’яної голови я міг всяке говорити, й ти могла по-всякому розуміти. Але це неправда.

— Присягнеш?

— Присягну!

Дивна квола посмішка спалахує в її очах.

— Якщо так, то тікай звідси, Януарію.

Зависляк застиг в якомусь незвичному чуйному напруженні. Зиркає на неї уже без милосердя, допитливо й підозріло.