Розділ «18. Свят-вечір»

— Я, видно, заспала... І, ти знаєш, упилася.— Притишений смішок, інтимний, значущий смішок.— Ти виходив?

— Так.

— До неї?! — Без подиву чи докору, начебто тільки перевірила, чи було здійснено те, про що домовилися раніше.

— Так.

— Ти казав їй...— І після короткої паузи, може, невпевнена, чи зрозумів її,— про нас?

— Так.

— Так, так, так...— Це — ніжно передражнюючи; чути повільне, інтимне побуркування і шелест: напевне, злазить з тапчана. Звук поцілунку.— Відповідай же. Зраділа ялинці? — Це з байдужою іронією.

— Плаче від щастя.

— Ялинка — це саме для неї. Нехай знає. Хто її сюди просив...— Блиснула нічна лампочка.

— Погаси, Льодо...— Немовби мить збентеження й вагання; настала темрява, грюкнуло щось дерев’яне.

— Ти щось шукав у цій шафці?

— Лікер. Ти ж любиш десь заховати...

— Леве мій...— Смішок, безмовні пестощі.— Ти задоволений?

— Дуже.

— Я теж. Так мені стало добре, Зеноне, що ми знову розуміємо одне одного.— І голосом, раптом зміненим, глибоким від хвилювання чи зворушення: — Я тобі ще не казала. Тепер скажу.

— Почекай. Маємо ж час. Ти того коменданта знаєш? — Знову в голосі чути вагання, здається, досить вимушене, а згодом покірливість, але якась нещира, з неохотою.— Власне, хочу спитатися. Розкажи. Чого він хотів насправді?

— Одружується, старий дурень...— Сміх не без погорди.— На весілля нас просить, мене й тебе.

— Старий дурень...— Знову сміх; нещирий той сміх, одначе щось домішується ще до нього: решта хвилювання? Полегшення? — Мій ти леве... Весілля...— Цілунок.— Наше весілля. Споневірився ти, змучився... Догляду тобі потрібно, доброго піклування...— Чи він її відсунув? Чи відіпхнув? Обірвала слово на півзвукові якимсь вигуком несподіваного болю й здивування, почувся шум, нібито вона заточилася.

— Льодо, вже навтішалася?

— Що це ти?