Розділ «18. Свят-вечір»

— Нема за що. Я б для вас... Жаль, що все де так...

— Говори якось ясніше, Семене.

— Якщо хочете. Комендант негарно зробив, негарно.

У глухому безбарвному голосі Семена бринить осуд.

Агнешка намагається перевести небезпечну розмову на менш важливу колію:

— Ви вже давно повернулися?

— Давненько.

Агнешка не наважується питати про те, що її цікавить.

— Випивав?

— Де там! Увесь час за кермом.

Семен — завжди Семен: більше, ніж питають, не скаже.

Здається, можна спробувати перенести розмову на більш важливу, хоча й далеку колію. Темно, обличчя не видно, трапляється нагода, яка, можливо, вже й не повториться.

— Ти, Семене, нібито вже давно знаєш... коменданта. Це правда?

— Давно. Ще з партизанського лісу. Це я потрапив у його сторону, але знайшов мене, пораненого, він. Потім — в армії, до кінця.— Замовк, однак потреба вилити свою душу, можливо, тим сильніша, що породжена гіркотою, змушує його розгорнути надто стислий виклад подій.— Ми з ним завжди були разом. Під Віслоком нас навіть поранило обох одним снарядом.

— Він колись згадував про той Віслок, але не розповів, що там було...

— А що він мав розповідати. Якби ото ночами не вибирався до сіл... Ходив за ним, як сьогодні за вами, пильнував. Повертався він тоді, вранці, до лісу, невиспаний. Тихо було у нас і за річкою, аж тут раптом щось гупнуло, свиснуло, загарчало... Якийсь сліпий снаряд, один-однісінький... Так ми і в госпіталі були разом. Відтоді, після одужання, почав він дуже...

— Ти чогось не договорюєш?

— Нічого. Це його справа. Ет, зрештою, ніхто цього не цурався...

— Розказуй по порядку. Пропустив...

— Що?