Розділ «18. Свят-вечір»

— Ти розповідав про госпіталь. А потім?

— Потім коменданта... перевели, а я написав рапорт, щоб і мене.

— Перевели? Щось ти втаюєш, Семене.

— Не моя це справа. Він сам розповість.

— Ти певен?

— Розповість. Нещастя знаходить і найкращу людину. Нема чого соромитися нещастя.

— Ти завжди його захищаєш.

— Як правда велить. Інакше я не можу. Я не дуже завзятий, але пам’ятати пам’ятаю: і добре, й погане.

— Ти, Семене, не сердься на нього за сьогоднішнє. Він не хотів зробити зла, той його вибрик з пістолетом... Що він хотів налякати... то так собі, я ручаюся, я це знаю напевне.

Семен раптом зупиняється.

— Так собі? А те, з вами?

— Семене!

— Я його захищаю?! — голос Семена повнить вивільнена з-під контролю волі пристрасна гіркота,— Ви його захищаєте! Мені вас жаль! Сьогодні, щойно виліз із кабіни, ледве побачив її, він уже й розповів їй! При мені! І сидить собі з нею, святкує! З Пживлоцькою! Важко мені говорити вам про це. Але якось так злетіло з язика. Щоб ви знали.

Видно, він і сам вжахнувся своїх слів, бо ледве проговорив їх, одразу непомітно відстав і тепер іде вже за кілька кроків позаду. Обоє мовчать.

— Шкода, Семене,— озивається Агнешка тихо, кидаючи слова перед себе, не озираючись.— І тебе, Семене, я вже не впізнаю. Важко, але що ж, скоїлося. Все ж ти мені ніколи не говори про це так.

Однак він, видно, не все почув, бо вже підійшли навпростець, найкоротшою стежкою до самого підзамчя, звідки долітає густий, мішаний гамір голосів та співу, що стає все голоснішим. Агнешка та Семен обминають вилом у руїні, звідки вже видно миготливі рисочки світла в шпаринах віконниць; спів стає виразнішим, розпливається в дві досить відмінні, одначе якоюсь пияцькою приязню збратані між собою гучні мелодії. У нічній тиші, коли, як то кажуть, бог народжується, отут, у цій хрипкій, веселій, грубій фузі співають і п’ють Куба з Якубом і Якуб з Міхалом та пастирями Віфліємськими водночас. Отже, тут справляють свят-вечір Зависляк та його гурт. І аж тепер Агнешка починає розуміти, чому в багатьох хатах, повз які проходила, не видно чоловіків. Ось так відповів Балч на її прохання! «Половину роздай нашим хлопцям»,— вона ще й нині чує його слова. Але остання думка не зміцнює в ній почуття власної слушності, власної кривди, навіть навпаки — притлумлює його раптовим почуттям провини. Вони, отож, не вміла, а може, й підсвідомо не бажала довести сьогоднішню розмову до належного кінця, до розумного розв’язання. Не була ж ані безкорисливою стороною, ані щирою. Чи ж може вона відмовитися від своїх думок і навіть більше, як думок, якщо вона чекала-таки, аж поки він прокинеться від задуми над могилами полеглих? Розлютила, роз’ятрила його амбіцію й впертість напівправдивими нотаціями. «Невже ти не за цим сюди прийшла?» — спитав же він потім. І мав рацію. Свят-вечір, у нічній тиші вільно розходиться голос. З пияцького кубла, яке вона ж таки знову залюднила. Пекло.

— Чи ви не зайдете до Павлинки? — ніби перепрошуючи, несміливо запитав Семен, коли вони обоє вже вийшли на шкільне подвір’я.

— Іди вже, йди сам, Семене.

Переждала, доки зачинилися за ним двері. Тепер уже сама тихо прослизає до сіней, обережно скрипить ключем. В обличчя їй, ще від порога, вдаряє разом з теплом свіжий ялиновий, з живицею, аромат. У ледве помітному відблиску ще не вигаслої грубки вона майже нічого не бачить, і все ж їй здається, що в кімнаті щось змінилося. Торкає пальцем вмикач, перекручує контакт, однак темінь триває і на мить у ній спалахує пекучий жаль: навіть це! Флокс, якось дивно й покірно скімлячи, сповзає з своєї постелі й повзе до її ніг. Що це ти так тремтиш? Голодний, почекай-но трохи, підігрію тобі Щось... Навпомацки здіймає й кладе одяг на ліжко, потім розпалює примус, ставить каструльку з рештками супу, якось мимоволі, в думці лише, відзначає, що радіо в Пживлоцької сьогодні звучить голосніше, ніж звичайно. Чи там нікого нема, бий тебе коцюба!.. Погано настроєне радіо розносить багатоголосий шум: звуки танцювальної музики, колядок і дзвону, свисту й тріску. Та ось нарешті з того галасу виринає чистий, виразний мотив. Здається, Моцарт. Треба пошукати свічки.

Знову зблискує сяйво сірника, і зразу ж гасне від чийогось подмуху. Ледве народившись, крик застигає в горлі, тіло від жаху дерев’яніє. Балч стоїть тут же, перед нею, на колінах, обіймає її за стегна, притискує голову до її живота. Агнещин застиглий в горлі скрик нарешті вибивається звідти, як протягле зітхання. Шум, порожнеча. Зненацька, без думки, Агнешка нахиляється, її руки охоплюють ту шорстку голову, уста її занурюються в куце, густе, дико пахнуче вітром волосся. І враз вона застигає непорушно, коли пальці, раніше як уста, натикаються на сховану в чубі близько лоба випуклість гулі, на дотик дуже подібну до стверділої губи. Гаряча ніжна хвиля... Він нараз поворухнувся, підвів голову, й раптом знову війнуло на неї різким ненависним самогонним чадом. Відштовхнула його так, що мало не впав. Забігла за стіл. Тоді він підвівся з глухим, важким зітханням. Не наблизився до неї навіть на крок, Агнешка чує, як він, заточуючись, іде до дверей, до тих дверей, котрі вона добре ж таки замкнула й завісила. Он кудою він, виходить, пробрався! Уже гупає аж по кімнаті Пживлоцької. Клацнув радіовимикач. Тиша, Агнешка ще тремтячими руками намацує на столі забуту свічку, сірники, й раптом нова думка, зла й уперта думка чи непереможно сильна спокуса підказує й наказує: підійди до отих самих дверей (вони ж відхилені, і не ти їх відчиняла, тож і не ти відповідаєш) та й слухай чи підслуховуй. Це тепер все одно, ти ж уже й так мало не пропаща.