Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Любов до театру, як і багато чого іншого, Арнольд успадкував від старого Ціппера. Та коли старий Ціппер найчастіше ходив на оперети, то молодий більше любив мистецтво, ніж розваги. Якщо старий діставав безкоштовні квитки завдяки знайомству з касиром, то молодий отримував їх безпосередньо від режисера. Якщо старого цікавили чари лаштунків і механізм сцени, то молодий стежив за зусиллями режисури й акторів.

Арнольд захоплювався театром не тому, що прагнув і сам колись опинитися на сцені. Він не був такий наївний і ніколи не плекав таких шанолюбних мрій. Він хотів лише вбирати в свої груди повітря театру, так само як до кав’ярні ходив не грати в карти, а дихати її повітрям. Він був глядачем з глибоким фаховим знанням. Коли він знайомився з якимось актором, йому кортіло побачити, як той грає, а побачивши якогось актора на сцені, він відчував потребу познайомитися з ним. Так само, познайомившись з якимось автором, він хотів неодмінно прочитати його, а прочитавши якусь книжку, прагнув побачити її автора. Порозмовлявши з якимось художником, він потім відвідував його в майстерні. Ці його нахили й захоплення були майже науковими. Рукопис цікавив його більше, ніж надрукована книжка, незакінчений твір більше, ніж готовий, мотиви й передумови праці більше, ніж опрацьований сюжет, модель більше, ніж сам портрет. Здавалося, що його мучило невситиме бажання дізнатись, як що «робиться». Бо Арнольд відчував кожну річ так, як відчуває її творець, цікавився ремеслом так, як цікавляться ним тільки обрані. А проте сам нічого не міг створити. Він жив, наче в моторошному сні, коли хочеш крикнути й не можеш. Завдяки своїм пильним дослідженням він знав багато чого з особистого життя своїх улюбленців. А проте він ніколи не був настирливий, його дослідженням властива була наукова безсторонність. Він був мовчазний, як науковець, що приховує наслідки своїх дослідів до того дня, коли на їхній підставі збудує свою теорію.

Знаючи Арнольдове зацікавлення театром, я не здивувався, що кілька вечорів поспіль не побачив його в кав’ярні. Мабуть, він був тут перед виставою, думав я. Мабуть, цього тижня виступають актори, які його цікавлять. Мабуть, він має запрошення.

Та коли він не з’явився більше як тиждень, навіть картярі занепокоїлись. Їм бракувало Арнольдової трагічної мовчанки. Для кого ж вони грали? Щоразу, коли я проходив повз гральний стіл, котрийсь із них хапав мене за піджак і питав: «Чому так довго немає Ціппера?»

Я питав те саме. Кельнери не бачили його, касирка теж. Так, на буфеті лежала для нього пошта, по яку він не приходив.

Я давно вже не навідувався до Ціпперів. Була зима, і я знав, що в них не палять у грубах.

О, я знав таку зиму в помешканні Ціпперів! Старий Ціппер сидів у зимовому пальті, пані Ціппер перев’язувалася хрест-навхрест хусткою так, як перев’язуються селянки з її рідних місць, шибки на вікнах були запітнілі, по них стікали тоненькі цівочки, вони здавалися не скляними, а зробленими з брудної води. З уст Ціпперів валувала сірувата пара, руки їхні були червоні, пальці опухли, подекуди в кутках видніли здохлі мухи, світло з якоїсь невідомої причини було зеленаво-сіре, помешкання нагадувало морське дно, якийсь акваріум. У тому помешканні вечір наставав раніше, ніж мав наставати згідно з законами природи. Коли засвічували лампи, вони мріли, немов у сірому тумані, нечіткі, розпливчасті, як полярне сонце опівночі. Старий Ціппер раз по раз утирав носа. Він з ранньої молодості хворів на катар горла. Я пам’ятаю, як він щороку заводив мову про свій намір поїхати в Кудову. Та оскільки в нього й зі шлунком було не все гаразд, він вагався, чи не краще податись до Карлсбада. Йому й на думку не спадало, що він нікуди не поїде, бо не має грошей. Він уявляв собі, що сидить дома, бо має дві хвороби, з яких кожній потрібен інший курорт. Він кректав, відхаркувався, пив сливовицю й покашлював.

Коли я цього разу зайшов до них, то побачив, що старий Ціппер обгорнувся шаллю дружини. Він був трохи хворий і не міг уже провадити своє скромне підприємство. На щастя, Вандль повернувся цілий з війни і знов найняв салон. То був тепер єдиний Ціпперів прибуток. Старий пригостив мене вишнівкою і чаєм. Він розчулився, багато говорив, навіть трохи підбадьорився. Як його послухати, то можна було подумати, що він наближається до щасливої, безтурботної старості. Арнольд був добре забезпечений. Тим часом як тисячі молодих хлопців вешталися без шматка хліба, він мав місце, де можна було рости й процвітати, ніби рослина в добре доглянутому вазоні. Йому вже ніщо не могло стати на перешкоді. Адже його взято на роботу не тимчасово, а, як виняток, відразу зараховано на тверду платню. От лише він чогось кілька днів уже не з’являється вдома.

Щоб не хвилювати старого, я збрехав, що позавчора бачив Арнольда в кав’ярні. Чому позавчора? Мені здавалося, що коли я відсуну вигадане побачення далі назад, то це буде менша брехня.

Але я вже був певний, що з Арнольдом щось сталося. Не якесь лихо, не катастрофа, о ні! Бо в життя Ціпперів доля не втручалася з первісною, раптовою силою. Вона діяла повільно, нудно, мов шашіль. На безбарвному небі, що здіймалося над Ціпперами, не розгулювались бурі, його тільки облягали хмари. І от тепер я відчув, що насувається одна з таких нерішучих хмар. Але я не згадував про неї. Я поводився так, ніби світило ясне сонце.

Того вечора я вирішив дочекатися Арнольда в кав’ярні.

Мені здавалося, що кав’ярня стала інакша, ніж була досі. В ній бракувало Ціппера. Всі ті, що раніше часто пошепки питали: «Що той Ціппер тут робить?», — тепер питали голосно: «Чому немає Ціппера?» І гра без нього була не та, і розмова не та. Дехто раніше вставав від грального столу, бо йому бракувало похмурого Арнольдового схвалення. Декотрі балакуни тепер мовчали, бо не було саме того слухача, на якого вони не зважали, коли він тут сидів. У симфонії облич, звуків і настроїв, якою вабила до себе кав’ярня, бракувало Арнольдового обличчя, його мовчанки і його трагічної тіні. Наближалася поліційна година, проте Арнольд так і не з’явився.

Другого дня я пішов до нього на службу. Один із його колег сказав мені, що пан Ціппер начебто хворий і вже кілька днів не приходить на роботу. Мені здається, що то був пан Краніх. І ще мені здається, що говорив він зі мною холодно й злісно, як говорять багато нещасних державних службовців після двадцяти п’яти років праці.

На квартирі Ціппера також не було. Я відразу здогадався, що він не хворий. Невже він раптом поїхав до Бразилії? Наче такі раптові вчинки не відповідали його повільній вдачі. Жоден Ціппер не зробить несподіваного вчинку. Де ж мені його шукати?

Я сам собі визначив восьмиденний термін: на цей час я вже змирився з думкою, що Арнольда немає. Викреслив його зі списку живих і поводився так, наче його ніколи й не було. Вирішив знов подумати про нього аж через вісім днів.

Та ті дні ще не скінчились, як я зустрів Ціппера. Була обідня пора. Я зайшов до кав’ярні глянути, чи немає там для мене листа. І бачу — сидить мій Ціппер, майже сховавшись у кутку, і, мабуть, пише листа. Мене він не помітив. Я побачив, що уста в нього ледь розтулені, ніби в дитини чи вві сні. Він низько схилив голову над листом. Писав не швидко. Видно, задумувався або робив паузи й стежив за ходом інших думок, як стежиш за летом птахів на обрії. Він не бачив мене, хоч дивився в мій бік.

— Добрий день, Арнольде!

Він поклав лікті на папір, похопився, що цим порухом зрадив себе, прийняв руки, вдаючи, начебто писав щось знічев’я, і посунувся, щоб мені було де сісти. Проте я не сів.

— Де ти дівся?

— В мене багато роботи.