Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Він знав надвірного радника Кронауера з міністерства фінансів. (Хто його не знав? Немає людини, якій Кронауер колись не допоміг би.) То був один із найдавніших Ціпперових клієнтів. Що радникові Кронауеру до революції? Не було другого такого знавця законів, урядових постанов, прибуткових і промислових податків, зборів і доплат. Він лишився на службі, вріс у неї, вкоренився, як старе дерево в парку. Він робив добро, допомагав, протегував. Старий Ціппер ходив до нього недарма. Арнольд отримав місце.

— В такі часи, коли службовців з десятирічним стажем викидають на вулицю, Арнольд отримав посаду! — сказав старий Ціппер. — Республіка теж не може існувати без справжніх службовців. Найкращий доказ цьому — Арнольдове призначення.

— Дуже ловко! — сказав фермер.

Другого дня він поїхав.

Ціппери вдома рідко розмовляли про нього. Він осоромився. Забракував Арнольда! Такого генія, як Арнольд, не взяти до Бразилії — на це був здатен хіба страшний невіглас, як той фермер.

— Власне, він ніколи не мав часу, щоб чогось навчитися, навіть щоб над чимось подумати, — сказав якось старий Ціппер про свого брата. І від фермера перейшов до порядку денного.

Порядок денний полягав у тому, що вони вихваляли Арнольда. Здавалося, Ціппер зовсім забув, що сам знайшов Арнольдові посаду. Батьки так поводились, наче їхньому синові доручили якусь велику місію: керувати фінансами країни.

Через місяць Арнольд почав працювати.

Він був дрібним службовцем з мізерною платнею. Але батько бачив уже в ньому міністра фінансів. Арнольд нітрохи не поділяв батькового оптимізму.

— Як може той, хто побував на війні, а перед війною не знав служби, висиджувати щодня по вісім годин? — питав він. — Я сиджу в кімнаті на четвертому поверсі ще з двома колегами. Обидва вони такого віку, як мій батько. Ти собі не уявляєш, як вони ненавидять мене. Якось я прийшов на роботу в новому сірому костюмі. Один із них, пан Краніх, відразу подався роздзвонювати по всіх кабінетах, що молодий службовець з їхнього відділу з’явився на роботу в світлому костюмі. Щоразу, коли я виходив, у коридорі збиралося кілька моїх колег, перешіптувались і витріщали на мене очі. Інші наче випадково відчиняли двері, визирали в коридор і знов зачиняли їх. Нарешті мене викликав до себе Кронауер і сказав, що, з огляду на погане матеріальне становище службовців, батьків родин, я не повинен ходити на роботу в новому вбранні. Він сам носить старе. А крім того, я міг би надягти й форму, як належить за правилами.

Навряд чи ти уявляєш собі, яка огидна мені та форма. Знов мундир! Я ж недавно скинув один! Я спробував присунути свій стіл трохи ближче до вікна. Звідти, щоправда, нічого не видно, вікно виходить на подвір’я, до того ж воно заґратоване, і з другого боку так само розташовані контори. Подвір’я нудотно чисте, бо на нього суворо заборонено викидати клапті паперу, попіл і недокурки. Але стіл одного з моїх колег, що сидить біля другого вікна, повинен стояти рівно з моїм. Я відлучився на п’ять хвилин, а коли повернувся, мій стіл знов стояв там, де й раніше. Дідугани взяли й пересунули його.

Вони тримають у шафі мило й пилочку для нігтів. І скінчивши роботу, миють руки. Я там не можу мити рук. Я волію якнайшвидше втекти з контори і йду додому з брудними руками. Через це я можу вийти раніше, ніж мої колеги. «До побачення», — кажу я їм. Вони не відповідають. Я виходжу. Зі сходів один із них гукає: «Пане Ціппер!». Що таке? Виявляється, ключ від нашої кімнати треба брати не в сторожа, а в двадцять п’ятій кімнаті на третьому поверсі. Це на той випадок, якщо я прийду раніше. Робота починається о дев’ятій. Я приходжу за п’ять хвилин перед дев’ятою. Вони обидва вже сидять. Раз я спробував прийти за чверть до дев’ятої. Другого ранку вони вже о пів на дев’яту були в кімнаті.

Службово я від них незалежний. Вони не мої начальники. Та коли я скінчу якийсь папір, хтось із них підходить до мого столу й каже: «Чудово, пане Ціппер». Вони не зважуються ганити мене, але знайшли підступний спосіб: принижують мене своєю хвалою. Інколи вони заводять розмову про теперішню молодь. Не про мене зокрема, а взагалі. Мовляв, кожен молодий гадає, що коли він був на війні, то мудріший за старого. Одного разу я не витримав і сказав: «Адже ви самі послали нас на війну!». Я мав на думці свого батька. Пам’ятаєш, як він з’явився в мундирі біля офіцерської школи? До речі, коли вже зайшла мова про батька: я не можу більше ходити додому їсти. Батько закидає мене запитаннями. Все хоче знати, чи мною задоволені. Я мушу докладно звітувати йому про свою роботу протягом дня. Він собі уявив, що я укладаю закони про податки. А я, знаєш, що роблю? Додаю, ділю і множу з десятковими дробами.

Просто вже несила витримати! Треба було б пошукати чогось іншого. Проте коли я закінчую цю роботу, то прагну якнайшвидше опинитися вдома. Є трамвай о шостій дванадцять, а другий уже аж о шостій двадцять. Часто котрийсь із тих дідуганів починає розповідати мені щось зовсім нецікаве, цідить слово по слову, коли я вже внизу, і мені доводиться вісім хвилин чекати на трамвай. Ці вісім хвилин здаються мені довшими за цілий день.

Я не хочу бачити вулиці, поки надворі зовсім не стемніє. Я йду додому, вбираюся у все найновіше, в найкращі черевики, найкращу сорочку, тоді щось заграю, кілька мелодій, які ще лишилися в моїй пам’яті, і врешті настає вечір. Він приходить, коли я граю, мені здається, що я його накликав. Начхати мені на все моє навчання, я вдячний батькові тільки за одне: що він допоміг мені опанувати музику.

Увечері можна вже вийти на вулицю. Я соромлюся виходити, поки там є хоч трохи денного світла, бо свій день починав зі служби, він зіпсований, забруднений, з таким днем нічого не можна зробити. До того ж я втомлений, наче після відступу, наче після триденного маршу. Я цілий день відчуваю голод, ніби сиджу на свіжому повітрі. Це голод від виснаження. Старі, кволі люди, що цілими днями лежать у ліжку, теж відчувають такий голод.

Зрештою, можна звикнути до всякої діяльності, навіть до безглуздої. Військова служба теж була безглузда. Але ти бачив начальника, який заміняв тобі глузд. Тебе карали, нагороджували щодня й щогодини. Тобі давали наказ, і це заміняло мету. А в канцелярії ти не бачиш, куди йде папір, навіщо він складений і для кого. Признаюсь тобі, що інколи мене охоплює якесь дурне шанолюбство. Я починаю старанно виводити літери, вимальовувати цифри, документ, який можна скінчити за п’ять хвилин, я пишу півгодини. Ти можеш таке зрозуміти?

— Можу, — відповів я. — Думаю, що війна зіпсувала нас. Визнаймо, що ми дарма повернулись додому. Ми знаємо стільки ж, як загиблі, а мусимо вдавати дурних тому, що випадково лишилися живі. Якими смішними нам здаються ця вулиця, служба, податки, статті закону, танці, театр, хвороба, батьківський дім і все інше! Мабуть, ми здатні ще тільки на дві дії, які доводять нам, що ми живі: слухатись і наказувати, але воліємо слухатись, а не наказувати. Ми наче грали у якусь гру, бо ж для нас, приречених на смерть, усі військові приготування до смерті були тільки грою. Ми були вищі за них, як поважні люди, що хочуть згаяти час у поїзді, вищі за доміно, в яке вони грають. А все ж ті приготування цікавили нас, тобто відвертали нашу увагу від гіршого. Тепер я думаю, що той світ, той військовий світ, добрий, звичайно, тільки для приречених на смерть, був гарно впорядкованим, зручним світом. Він звільняв нас від того життя, яке несе з собою злигодні й клопіт, яке складається з намірів, надій і невдач. У війську немає надій, немає планів, немає намірів. О пів на третю треба з’явитися з рапортом. Ти добре знаєш, який вигляд має твій полковник, що він говорить, що наказує, як карає. Все це записано у військовому статуті. А коли полковника вдарить грець або влучить куля, його заступить майор. Коли не стане майора, є капітан. Коли вже нікого не стане, тоді ти сам маєш наказати собі, сам маєш зробити все, що належить. Як цей світ чудово впорядкований! Немає жодних сумнівів, немає непевності, немає сумління, немає турбот. Якщо забракло хліба, то голодуєш. Отримуєш двадцять п’ять сигарет на день. О шостій ранку вирушаєш у похід. О пів на п’яту тебе будять. О п’ятій ти отримуєш чорну каву.

— Годі! — крикнув Ціппер. — Можна подумати, що ти радиш мені знов піти до війська. Запізно. Поки що нема ніякої війни.

— Я раджу тобі одружитися, — сказав я.