Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Стояти було втомливо, а сісти до столика, нічого не замовивши, не можна. Для Ціппера не було гіршого за ці п’ятнадцять-тридцять хвилин чекання у притемненій гральній залі, де вже горіли жовті свічки, хоч надворі ще світило сонце, бо гравцям потрібна була ілюзія вечора, як відвідувачам будинків розпусти — спущені жалюзі. Ціппер чекав. Він походжав по залі, спинявся, гортав газету, вдавав, що знайшов статтю, яка його дуже зацікавила. І весь час йому доводилось не спускати з ока того, на кого він чекав. Навіть доводилось час від часу нагадувати покупцеві про себе. А коли йому нарешті вдавалося звернути на себе увагу і вимріяний покупець підводився, Ціппер уже не мав снаги, потрібної для того, щоб скорити його й переконати, що пропонована річ йому просто необхідна. Якби Арнольдові притаманна була невинна життєрадісна балакучість його батька! Але в жилах молодого Ціппера текла важча кров, ніж у старого, він мав розумнішу голову і вразливішу натуру.

Та коли Арнольд усе ж таки заробляв стільки, що кожного вечора міг ходити до кав’ярні — до іншої, де не було клієнтів, — що йому вистачало на сигарети й часом на прогулянку трамваєм за місто, то все це тільки завдяки тому, що між діловими людьми, з якими він мав справи, було багато його колишніх товаришів. Ті товариші, що випадково стали торговцями, мали легшу руку, людяніше серце і по-своєму були солідарні з Ціппером. Вони, як то кажуть, давали йому заробити. Коли ж усі ті знайомства вичерпались, Ціпперові довелося шукати собі іншого заробітку.

Ціппери плекали надію, що Арнольд зможе поїхати до Бразилії, до батькового старшого брата, який, відколи почалась війна, не писав їм листів. Багато людей, не маючи ніяких дядьків за морем, вирушало в подорож. Батьківщина стала така тісна, що навіть найстаріші люди, які досі ніколи не покидали своїх околиць, відчули бажання податися в далекий світ, а близький викоренити зі своїх спогадів, зі свого серця й зі свого життя. Арнольдові здавалося, що це для нього єдина рада. Коли він щиро зважував свої можливості, то хоч-не-хоч визнавав, що його найменше тішила перспектива нудної щоденної праці на батьківщині. Може, на чужині йому довелося б і тяжче працювати, але то була б чужина. Він багато читав про подорожі, почав читати такі книжки ще хлопцем. Але раніше вони ніколи не викликали в нього бажання поїхати кудись самому. Аж тепер, коли він повернувся з війни і знов побачив будинок, у якому виріс, побачив батька, який його виховав, матір, яка його оплакувала, відчув тінь свого брата, що тільки після смерті став членом родини, коли він побачив цей край, громадянином якого був, край, де треба було кожної миті належати до якоїсь партії, засвідчувати якісь погляди, а отже, насправді й далі слугувати якомусь «громадському добру», невідомому, невидимому, невідчутному, лише описаному в газетах, — аж тепер він захотів податися в Бразилію.

Проте він був надто вразливий, щоб їхати туди з надією на дядька, як хотіли його батьки. З усіх засад неправильного виховання, яке так псує людину, Арнольд засвоїв одну з найбезглуздіших, що втілилася в ідіотському, але дуже поширеному вислові: «Досягни всього сам!». Йому було властиве це американське шанолюбство: досягти чогось самому, без чиєїсь допомоги. Засада, яка спонукає двадцятирічного сина американського мільярдера застосувати свої здібності не там, де з них була б користь, а починати з продажу сірників, тобто знов проходити той шлях, який уже пройшов його батько. Неприродне шанолюбство, схоже на те, що спонукає єврея, адвоката в цивільних справах, спинатися без провідника на альпійську вершину, на яку ще ніхто не спинався, акробата — виконувати свої карколомні штуки на аероплані, хоч вони смертельно небезпечні й на звичайній трапеції, чи муляра — працювати без риштування на будові хмарочоса. Таке шанолюбство було і в Арнольда. Він хотів сам поїхати до Бразилії і мріяв про те, як одного чудового дня приголомшить батька телеграмою з палуби корабля. Цю любов до радісних несподіванок, розвагу дрібних міщан, Арнольд, мабуть, успадкував від старого Ціппера. В ті часи не бракувало агентів, що намовляли до переселення в романтичну далину. Існували спілки молодих, яким здавалося, що подорож до Бразилії — все одно, що святкова прогулянка, і які вважали, що коли вони уникли смерті на фронті, для них тепер немає нічого неможливого. До однієї такої спілки вступив і Арнольд. Відколи він почав регулярно сплачувати тижневі внески, в нього наче покращав настрій, його життя знов мало сенс. Щось приховувати — це також робота. Та невдовзі касир спілки зник з усіма внесками. Мабуть, йому єдиному пощастило досягти Бразилії.

Тим часом Ціпперів батько вже написав братові. Як і держави, окремі люди знов налагоджували між собою стосунки. Від бразильського брата Ціппера надійшов рекомендований лист. Той писав, щоб вони зачекали. Він, мовляв, має намір відновити свої щорічні відвідини, як було перед війною, і невдовзі приїде.

Серед літа приїхав з Бразилії Ціпперів брат.

Я досі його ніколи не бачив, бо Ціппери не запрошували мене, як він приїздив. Вони самі бачили його тільки раз на рік і не хотіли, щоб їм заважав хтось сторонній. Гостювання його багато коштувало, але йому ніхто не признавався, що в них сутужно з грошима. Ціппери ще сяк-так могли його прогодувати, а він, як розповідав мені Арнольд, їв за десятьох. З тих розповідей у мене склалось уявлення про Арнольдового дядька як про дивовижну людину. Насамперед, він був фермер, отже, людина, що збуджує фантазію. Людина, що тримає рабів, а також ловить диких коней. Людина, що одного дня може знайти золоту жилу або вже знайшла її. Людина без сурдута, у крислатому панамському капелюсі, підперезана широким поясом. Те, що брат цього добропорядного міщанина Ціппера був фермером, здавалося мені ще неймовірнішим за розповідь про незвичайні обставини в Монте-Карло.

А проте це була не вигадка. Арнольдів дядько був справжнім бразильським фермером. Цього разу я мав його побачити.

Він приїхав гарячого літнього дня, в липні чи в серпні. Після обіду Ціппери, батько й син, пішли на станцію. А другого дня я обідав з фермером.

Він був справді майже таким, як я собі уявляв. Дарма я шукав на його обличчі якоїсь родинної схожості зі старим Ціппером. Він був зовсім не такий, як його брат. Ніби не людина, а жива бразильська легенда: на три голови вищий за старого Ціппера, з гладенько виголеним тім’ям, темною, рівномірно засмаглою шиєю, великим червоним носом і маленькими ясними очима під кущуватими короткими бровами. Погляд його був гострий і швидкий, мов стріла, очі скидалися на ясні вогники серед темного вечора, а підборіддя мало форму рівносторонньої трапеції. Широке, важке, воно мені нагадувало постамент або гладенький, обтягнений шкірою камінь. Зрештою, він весь нагадував мені камінь. Він стояв, як мур, і мовчав, як мур. На людину він більше скидався тоді, коли пив. Він послав Арнольда по вино, сказав принести зразу кілька пляшок. А ще кілька пляшок він сам купив дорогою. В передпокої стояла його дивовижна валіза, єдина, яку він з собою привіз. Валіза була стара, з жовтої шкіри, а верх і дно в неї складалися, як гармонія. На канапі лежав капелюх — він його ніколи не залишав у передпокої. І то справді був великий, крислатий панамський капелюх.

— Дуже радий! — сказав він з іноземним акцентом, подаючи мені вперше руку, велику, відповідно до його зросту, теплу й суху.

Потім він почав розпитувати про війну таким тоном, наче питав про врожай чи про те, чим скінчилась цікава вечірка. Адже вдома він мав важливіші справи, на худобу, жнива і наймитів треба було часу та й часу. Якби він був багатий і не мав цих обов’язків, то, може, приїхав би, позмагався б на котромусь боці. Він зі щирим захватом дивився на Ціпперові залізні каблучки; попільничку з гарматної гільзи, яку Арнольд приніс з війни, хотів забрати з собою до Бразилії, а оббитого оксамитом стільця, на якому сидів перед смертю Цезар, оглядав по кілька разів на день. Обмацуючи його і обертаючи в руках, він казав байдужим голосом:

— Он де Цезар доживав свого віку. Задовольнявся стільцем. А коли я приїздив сюди останнього разу, йому було мало цілого міста. Не диво, що він на цьому стільці збожеволів.

І не відчував, що в його брата спинялося серце, не бачив, що очі в нього скляніли і погляд їхній линув на широкі простори страждання.

Щодня, коли приходила газета, фермер питав:

— А сьогодні в ній є знімки?

Він думав, що наша газета один день з’являлася з фотографіями, а другий із самим текстом — через фотографа, який випадково заспав.

— Погані стали ваші «Віргінські», — казав він, курячи, і розкришував сигару, за недокурок якої старий Ціппер був би йому вельми вдячний.

Якась нестримна жадоба розваг ганяла його по всіх місцях, де грали, танцювали й показували вистави. Щоб згаяти той час, коли доводилось сидіти вдома, фермер купив грамофон, який обіцяв залишити Ціпперам. Після обіду він ще при мені лягав на канапу. Я бачив, як він водив очима по кімнаті, затримувався на людях і меблях, ніби шукав чогось, про що можна було б потім снити. Врешті зупинявся на червоному стільці, ставав блаженно задоволений, сонний і стуляв повіки.

Я помітив у бразильця кілька зворотів, яких уже ніхто не вживає. І взагалі він розмовляв своїм власним стилем. Коли йому щось подобалось, байдуже, чи то був чоловік, чи жінка, чи якась подія, чи річ, він казав: «Ловке!». Він міг назвати ловкою і юшку, і мене — я начебто йому сподобався, — і попільничку з гарматної гільзи. Я зацікавлено чекав, що ж він скаже, коли йому буде щось не до вподоби: «неловке»? Аж ні, він уживав тоді інше слово: «невдатне». Наприклад: «Цей театр невдатний» — тобто йому не сподобалась зала для глядачів, бо в ній було забагато колон; сцена «невдатна», бо на завісі було старе «малювання». Кожну картину він називав «малюванням», щоб цим відрізнити її від фотографії. Меблі, які можна було пересувати по кімнаті, тобто стільці й столи, він називав «ридванами», на пані Ціппер казав «невістко», на пана Ціппера — «брате», а на Арнольда — «Ціппере-молодший». Він запевняв, що не може запам’ятати імен і що вони зайві. Своїх власних синів — у нього їх було троє — він, щоб не морочитись, охрестив однаково: всі вони звалися Вільямами.