Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Тієї хвилини я здалеку побачив радника Кронауера.

Я схопив Арнольда за руку:

— Глянь, іде Кронауер!

— Де?! — крикнув він.

Наступної ж миті він гайнув у якусь браму.

Я витяг його звідти, наче з шухляди.

— Чого ти сховався?

— Не знаю.

Ми мовчки попоїли. Після обіду Арнольд сказав:

— Я сьогодні повертаюся на службу. А ввечері буду в кав’ярні.

Я чекав на нього ввечері. Він не приходив.

Про нього вже так не допитувались. Мабуть, звикли, що його немає. Гравці знов почали засиджуватись довше за столом. Балакуни знову почали виголошувати промови. Якась непевна порожнеча, що лишилась після Арнольда, знов заповнилась, затяглася в дедалі насиченішій творчій, самовідновлюваній атмосфері.

Раптом з’явився Арнольд. Майже опівночі. Відвідувачі лаштувалися йти додому. Кілька столиків були вже темні. Карбідні лампи миготіли, але їх ніхто більше не піддував. Людей було так мало, що Арнольдова поява справила ще більше враження. Відвідувачі повідсували стільці й оточили Арнольда, наче він повернувся з далекої дороги або підвівся після довгої, тяжкої хвороби. В глибині зали стояли кельнери, готові привітати Арнольда, тільки-но він скінчить тиснути руки приятелям.

Така зустріч тішила Арнольда, як кожне свідчення, що він комусь потрібний, хай навіть тільки як глядач. Він, що завжди стояв осторонь, тепер на кілька хвилин опинився в осередку. Збудилася й почала діяти та частка його особистості, в якій був елемент акторства, невиявленого, приспаного щемкого акторства. Протягом п’яти хвилин Арнольд стояв на сцені. Він грав і водночас кланявся. Той короткий виступ, що мав у собі вирішальні моменти всієї ролі і всього вечора, зворушив мене до глибини душі.

Постійні відвідувачі кав’ярні привітали Арнольда так щиро не тому, що справді зраділи його появі, а тому, що та поява була подією. Їхнє життя було вбоге на події. Вони сиділи в кав’ярні, наче обложені у фортеці. Ніщо з навколишнього світу не досягало до них, ніхто з них не достукувався до того світу. Вони так само зраділи б, якби почули, що Арнольд наклав на себе руки. Вони, мабуть, здогадувалися, що в його житті сталося щось важливе, щось таємниче. Бо ніколи ще не бачили, щоб хтось з якоїсь дріб’язкової причини не з’являвся в кав’ярні більше, ніж тиждень.

І справді, в житті Арнольда відбулася важлива зміна: він зустрів Ерну Вільдер.

Певна річ, при світлі він не сказав мені про це. Взагалі він звірявся тільки в темряві. Арнольд Ціппер завів про неї мову аж уночі, коли ми поверталися додому. І розповів мені не всю правду. Ми з півгодини йшли мовчки, і я весь час відчував, що він шукає відповідного вступу. Нарешті він озвався — сказав лише:

— Я зустрів Ерну Вільдер.

«Зустрів» було не те слово. Як я згодом довідався, він її знайшов. Оскільки вона рік тому кинула батьківський дім. Арнольд, мабуть, розпитував про неї в театральній школі. Але там йому не дали її адреси. Отож він вирішив почекати на неї біля школи, як і належить закоханому юнакові. Він побачив, як вона вийшла, і подався назирці за нею. Біля брами вона попрощалася зі своїми супутницями. Тільки-но вона опинилась на вулиці, Арнольд привітався з нею і запитав, як вона живе.

Про все це я, звичайно, довідався згодом. Поки що Арнольд сказав тільки, що з Ерни вийшла «мила, симпатична дівчина». Вона дуже змінилася від того літа на сілезькому курорті. Зрештою, це була й не дивина.