Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Ну що, правда ж, він молодець? — казав старий Ціппер про свого брата. — Який енергійний! Ні я, ні інші брати не вдались такими. Він виїхав до Бразилії чотирнадцятирічним хлопцем. Я теж хотів піти його слідами і, якби мені не перебило Монте-Карло, так само був би тепер фермером.

Я подумав про ті особливі обставини, глянув на старого Ціппера, що говорив тепер беззубим, обм’яклим ротом, у якому слова ніби мокріли, перше ніж він їх вимовляв, на сивого, згорбленого старого Ціппера, і порівняв його з братом, що був тільки на рік молодший за нього. Ні, фермер походив не з цього континенту, не з цього клаптика середньої Європи, де почалася війна, потекла гноєм, як визрілий чиряк. Старий Ціппер ніколи не став би бразильським фермером, він був людиною з середньої Європи.

Тиждень фермер був тільки гостем, а потім Ціппери почали натякати йому про Арнольдові наміри. Арнольд не любив бути при цьому.

— Я не хочу дядькової допомоги, — казав він мені. — Хіба ти його не бачив? Він брутальний, вузьколобий самолюб. Якби він узяв мене з собою, то визискував би гірше, ніж чужий. Я ненавиджу цю свою кров. Не хочу мати ніяких справ з родиною. І нізащо не поїду до Бразилії з дядьком. Я пошукаю свого власного шляху. Я не пропаду.

Проте фермер і гадки не мав брати з собою Арнольда.

Була пізня ніч, у садках сюрчали цвіркуни. Ми вийшли з кав’ярні. Ми там часто зустрічалися. Кав’ярню зачиняли надто рано, існувала ненависна нам поліційна година. Ми приходили туди пізно, щоб випити чашку кави. Нам тоді здавалося, що ми ще багато чого не сказали одне одному і що взагалі замикати кав’ярні — нелюдський звичай. Тепер я вже давно змирився з поліційними годинами, але й досі не можу пояснити, чому ми тоді вважали, що провадити розмову можна лише в кав’ярні. Мабуть, тому, що ми недавно повернулися з війни. Хоч яким темним, нужденним і сумним було місто, ми все ж таки лишились його мешканцями, що повернулися додому й почували себе тут добре після безлічі вечорів і ночей, проведених в окопах, після ночей у сирій глині, в болотах, у сільських халупах, коли нам єдиною розрадою були старі газети, після ночей з атаками й ураганним вогнем. Нас викидали з кав’ярні, зачиняли її, складали стільці один на один, і кельнери збиралися біля каси, щоб підбити рахунки. Тоді ми, бездомні собаки, розлазились по місту.

Була тепла літня ніч. Ми ходили вулицями, проводжаючи один одного: добравшись до дверей свого будинку, ти відчував, що там, у кімнаті, в ліжку, вві сні на тебе чекає жах, і знов повертався, йшов до дверей товариша. Аж коли за будинками починало сіріти, ми розходились посеред дороги. Тепер уже було не так страшно свого дому, за яким ти так тужив під час війни і в якому, повернувшись, не знайшов затишку. Коли сходило сонце, ми засинали, бо не хотіли бачити, як починається день.

Однієї такої ночі Арнольд розповів мені, що сказав дядько про його наміри:

— Хоч би ви, невістко й брате, доплачували мені мільйон, я не візьму вашого сина. Я маю гроші, і він міг би жити в мене, принаймні міг би харчуватися. Але я його не візьму. Бразилія — небезпечна країна. Той, хто мав там чогось досягти, давно туди приїхав, і людину з нього ліпили вже тамтешні обставини. А докінченого європейця я не візьму на своє сумління. Якщо він захоче осісти на землі тут і йому треба буде позичити грошей, я позичу. Може з нього вийти сільський господар? Я йому допоможу. Але тільки під слово честі й під розписку, бо я не роблю подарунків, що варті маєтку, і плюю в очі тому, хто позичає гроші на вічне віддавання. Спитайте його, нехай скаже, чого він хоче.

— І ти зважився?

— Ні, — відповів Арнольд. — Хіба я взагалі можу на щось зважитись? Інколи мені здається, що я міг би стати добрим сільським господарем, а потім — що це безглузда романтична химера. Піти на лоно природи? Хіба я зможу лягати спати разом з курми і вставати разом з ними? Хіба я зможу бодай один вечір обійтися без кав’ярні, без розмови з тобою і з іншими? Хіба я зможу одружитись і наплодити дітей, які пастимуть худобу на пасовиську?

— Але ж ти і в Бразилії все це робив би!

— У Бразилії робив би. Так само я міг би в Нью-Йорку продавати на вулиці газети, а тут ні.

— Чому тут ні?

— Бо тут мене знають. Бо це було б смішно, і я став би кумедною постаттю.

Я навіть не пробував переконати Арнольда. Але не розумів, чому він вважає, що тут не можна продавати газет. Чому він став би кумедною постаттю? Я хотів йому сказати, що ніяка праця нікого не робить кумедним, якщо він уже й так не кумедний. Але не сказав. Я відчув, що це непотрібно. Відчув, що Арнольд, як кожна людина, коли він на щось зважується чи від чогось відмовляється, кориться певним законам. Тієї ночі я відчув закон світу. Я почув швидкий, точний, невблаганний, безупинний рух коліщаток, що утворюють механізм долі. Я подумав, що Ціпперів син скорився невідомому наказові, як свого часу скорився сам старий і як коритимуться його онуки. Я уявив собі той вечір, коли фермер відібрав у Ціппера останню надію. Мабуть, тоді запала мовчанка, як і тієї хвилини, коли старий Ціппер сказав, що взяв квартиранта в салон. Арнольдові батьки, мабуть, переконалися, що їхнє життя було марне. Син мав би дати їм на старість трохи тепла й світла, а тим часом він сам приходив до них попоїсти.

Другого дня я зустрів старого Ціппера. Він сидів у парку й читав газету, тримаючи в руках лупу, бо самих окулярів йому вже було замало. Побачивши, як він сидить там на краєчку лавки, в зношеному чорному костюмі, на спині вже геть позеленілому, можна було подумати, що то жебрак, і подати йому милостиню. Тільки газета й окуляри ще додавали йому якоїсь гідності. Я підсів до нього.

— Арнольд, певне, вже розповів тобі, — озвався він, — що дядько не хоче про нього й чути. Ви приятелюєте змалку, ти знаєш його не гірше за мене, по-моєму, навіть краще. Як ти вважаєш, чи він міг би сам поїхати до Бразилії? Правда ж, у нього здібності вищі за пересічні? Якби не ця війна! Арнольд став би ким завгодно. Мої справи йшли добре (старий Ціппер забув, що його прибутки зменшились не так через війну, як через нього самого), і я б міг його ще якийсь час утримувати. Мій Арнольд — хліборобом! То чому вже відразу не столяром, як мій батько? Я думав, що моя родина йде вгору, а не скочується вниз.

Ціппер півгодини говорив про свої жалі. Нарешті признався «по секрету» — він узяв мене за руку і врочисто попросив мовчати, — що сам шукає Арнольдові місця. «Відкопує» давні знайомства. Проте Арнольд не повинен знати, що батько для нього «готує ґрунт». Одного чудового дня перед ним відкриється «чудова кар’єра».

Потім старий Ціппер пішов. З кишені піджака в нього стирчали газети, сонячні кола танцювали на спині. Він був не тільки згорблений, а й похитувався з кожним кроком, ніби якісь важкі тягарі перехиляли його то праворуч, то ліворуч. Він привітався з садівником парку. То був його знайомий, одна з тих значних осіб, з якими, здавалося Ціпперові, варто було підтримувати стосунки. О так, садівник, що саме перекопував квітники, навіть спинився, підійшов до залізної огорожі, яка відділяла квітник від доріжки, і сперся на лопату. Ціппер завів з садівником розмову. Певне, старий радів, бо знав, що я ще бачу його. Адже була нагода показати мені, що люди його знають. Тільки йому з усіх, хто прогулювався в парку, можна було ходити по траві. Мабуть, старий Ціппер пишався цим ще й тепер, коли шукав Арнольдові місця.