Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Крім цих загальних фраз, Арнольд нічого мені не сказав.

Я лише запитав, чи він тепер ходить на службу. Він відповів, що знов працює, вже три дні, проте аж ніяк не має наміру залишатись там, стати державним службовцем і відмовитися від «світу».

Все ж таки мені здалося, що Арнольд, незалежно від того, чи він залишиться на службі, чи ні, був закоханий. Тобто перебував у тому стані, який віддавна називають закоханістю.

Таке з ним траплялося вперше в житті. Я здивувався, бо він не мав схильності закохуватись. Він, якщо можна так сказати, не створював ніякого ґрунту для кохання. Хоч розум його не був особливо гострий і обережний, але й темперамент не мав такої сили, щоб заглушити розум. Хоч Арнольд від природи був сентиментальний, проте мав досить смаку, щоб переборювати сентиментальність. І хоч він був досить чутливий і здатний піддаватись чужому впливові, чужим чарам і настроєві, але надто байдужий до жінок, щоб котрась змогла полонити його. Я вже давно помітив, що Арнольд був із тих небагатьох чоловіків, які в товаристві жінок не змінюють своєї поведінки. Гравці в карти більше цікавили його. Враження від жінок вистачало рівно настільки, щоб Арнольд зауважив, що вони не належать до чоловічої статі. На цьому все й кінчалося. Він надто мало вірив у себе, щоб бути шанолюбним, як решта чоловіків. Адже, щоб закохатися, теж треба бути трохи зарозумілим.

Нарешті я дійшов висновку, що Арнольд закохався з розпачу, як людина, що не любить горілки, з розпачу стає п’яницею. Щоб з монотонного трагізму, в якому він перебував і з якого майже весь складався, перейти в трагізм живіший, схвильованіший, йому довелося вдатись до давно випробуваного драматичного способу. Можливо, він і сам до пуття не розумів, чому так повівся. (Та коли навіть хтось сам не знає підстав свого вчинку, ті підстави однаково є.) Арнольд зробив лише те, що я йому порадив кілька тижнів тому. Нездатний знайти собі жінку, він пішов найлегшим шляхом: згадав ту, яку зустрів дванадцять років тому. Надто байдужий, а може, й надто ледачий, щоб вибрати котрусь із багатьох, він повернувся до тієї, яку, здавалось йому, вже добре знав, — отже, не треба було гаяти часу на вибір. Надто млявий, щоб переживати щось нове, він волів розворушити давнє. Безперечно, це була його доля. Побачивши, що йому доведеться втікати з нудної байдужості в пристрасть, він знайшов найзручнішу з усіх пристрастей: ту, з якою вже був знайомий. Дійшовши до такого висновку, я вирішив познайомитися з Ерною. Що я ще міг зробити?

Він привів її в невеличкий гурт літераторів. Вона була досить розважна й не пробувала сама сказати щось розумне (хоч напевне могла б), а весь час мовчала. Але вона була надто заклопотана собою, щоб дослухатися до інших, а оскільки боялася виявити, що думає лише про себе, то майстерно розігрувала німу сцену, під час якої кожен з присутніх міг би заприсягтися, що її допитливий, нервовий мозок перетравлює всі фрази, почуті біля столу. Я пригадую, як сам розігрував такі сцени в школі, коли хотів здобути прихильність учителя на уроці, але так, щоб не гаяти часу на вислухування його балачок. Мені той час потрібен був, щоб думати про важливіші речі, цебто про те, що стосувалося мене. А все ж я не досяг такої майстерності, як Ерна. Бо вона здатна була не тільки думати про саму себе й водночас прикидатися, ніби вся віддається розмові, а й у потрібну хвилину, відчувши, що довша мовчанка може її зрадити, вміла одним-однісіньким реченням звернути розмову в інше річище. Тоді присутні цілих чверть години обговорювали питання, яке вона їм накидала. Для неї то була дуже цінна чверть години: вона знов могла думати про себе.

Біля столу сиділо кілька чоловіків, з якими вона щойно познайомилась. Коли ми, втомившись від довгих, порожніх, виснажливих розмов, які нам накидала панна Ерна, почали жартувати й поводитись по-людському, вона вже всіх називала на ім’я, бо встигла запам’ятати, як хто зветься. Вона вже не завдавала собі клопоту доточувати до звертання ввічливе «пане», а ставилась до нас як до своїх колег, як до молодих акторів. Вона прикидалась товариською, бо так було найлегше справити враження відвертої, невимушеної, порядної і простої. Вона трималась, мов хлопець, з чого присутні робили висновок, що з нею легко знайти спільну мову. Вона була весела, що породжувало віру в її темперамент. Вона терпіла двозначні жарти, навіть сама викликала їх, — і нам здавалося, що їй чужа будь-яка манірність. Вона нібито щиро хвалила тих акторок, про яких заходила мова за столом, і ми зробили з цього висновок, що вона не заздрісна. Вона глузувала з акторського ремесла, і ми повірили, що вона не шанолюбна. Вона зважала на думку інших, тому здавалася справедливою. Вона навіть питала в декого, як він дивиться на те чи інше, і ті, до кого вона зверталась, були цим потішені. Коли вона починала говорити, то ставала гарною. На щоках у неї проступав темний рум’янець, у карих очах з’являвся золотий блиск, вона крутила голівкою так жваво й артистично, що кучері мальовниче спадали на чоло і теж веселилися разом з нею. Вона часто знаходила привід погладити голову чутливою рукою, яка ніби мала свій власний розум, — цей порух кожну жінку робить вродливою, він дуже інтимний, наче перший крок до роздягання.

Я не сумнівався, що Арнольд кохав її, але й так само не сумнівався, що вона була цілком байдужа до нього. Вона ставилась до нього приязно, але в тій приязні було хіба на кілька градусів більше тепла, ніж у її ставленні до інших. Він мав подавати їй пальто, діставати олівця, тримати дзеркальце, підіймати хусточку, проводити її додому. І я ще ніколи не бачив Арнольда щасливішим. Він, як і більшість чоловіків, уявляв собі, що за ті дрібні послуги, яких Ерна вимагала від нього, в майбутньому його чекає велика винагорода; що швидкий погляд, яким вона з ним обмінювалась, означає порозуміння, хоч насправді вона тільки перевіряла його тим поглядом.

Але навіщо він їй був потрібен? Він, службовець управління фінансів і вболівальник, не мав грошей, не мав ніякої ваги і надії на майбутнє. Якщо Ерні і треба було чоловіка, то не Арнольда, що заважав їй. Чому вона не дасть йому знати, що байдужа до нього? Я аж згодом зрозумів, чому. Я побачив, що Ерна шукала не тільки тих, хто допомагав би їй робити кар’єру, а й служників, яким не треба віддячувати.

У подальші дні Арнольд змінився. Він ще не передчував, що його чекає. Тим часом він став самовпевнений. Його вже не гнітила думка, що він зайвий на світі. Він втручався в розмову тих, яких досі тільки шанобливо слухав. Навіть брав участь у грі. Здавалося, що він більше не хотів бути вболівальником.

Службу він кинув. Сказав, що хворий, а потім написав листа радникові Кронауеру, в якому повідомив, що змушений відмовитись від кар’єри урядового службовця. Це був той лист, якого він почав писати ще тоді, коли я зустрів його в кав’ярні. Тепер він шукав приватної і, як він казав, «тимчасової» посади. Не знайшовши її, він відмовився від кімнати й знов перебрався до батьків. І твердо, як здатні тільки закохані, заявив батькам, що не хоче бути службовцем.

Бідолашному старому Ціпперові допомогла його незмінна нерозумна віра: все, що трапляється з його сином Арнольдом, обертається йому на користь. Коли Арнольд переконався, що не може далі лишатись на службі, то це доводить, що він там нічого не досягне. Коли Арнольдові здається, що пора закохатись, то тим краще. Але про те, що Арнольд перестав ходити на службу саме тому, що закохався, старий Ціппер не знав, його наївність насамперед виявлялася в тому, що він був нездатний побачити найочевидніших причин будь-якої події. Він вірив, що Арнольд думає так само, як він. Арнольд залишив прекрасне місце, бо зневірився, що його там колись оцінять по заслузі. Що ж інше могло спонукати його на такий крок? Тільки це! Отже, Арнольд зробив добре.

Жінка, в яку Арнольд закохався, мала бути незвичайною. І старий Ціппер палко хотів побачити її. Він пам’ятав її ще з сілезького курорту і вже полюбив за самими згадками.

— Правда ж, вона русява? — спитав він, бо йому подобалися русяві.

— Ні, шатенка, — відповів Арнольд, бо не хотів сказати, що вона чорнява.

— Але я добре пригадую, що очі в неї ясні.

— Так, — погодився Арнольд, щоб не сперечатися з батьком, — коли вона сміється, очі в неї стають ясні.

— Мабуть, вона стала високою і повною?

— Ні, залишилася низенькою і тендітною.

— Авжеж, — сказав старий Ціппер, — теперішня мода вимагає, щоб жінка була тендітна. Вона справді хоче стати артисткою?