Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Тобто я маю закохатися?

— Може, навіть і закохатися. В кожному разі дружина тобі допоможе. Допоможе зберегти ілюзію, що на цьому світі ще є чого шукати. Вона захоче суконь, і черевичків, і помешкання, і їжі, і час від часу дитини. Коли ти матимеш про кого піклуватись, тобі легше буде переконати себе, що жити є для чого.

— Я був закоханий один-єдиний раз, — мовив Арнольд. — Закоханий по-справжньому. Ти знав Ерну Вільдер? Вона була моя сусідка. Ми дітьми вранці зустрічались, коли йшли до школи, а потім коли поверталися додому. А одного літа наші батьки разом відпочивали. Ми поїхали на якісь води в Сілезію і поселилися в тій самій віллі. У наших батьків були спільні справи. Вільдерові велося не блискуче, але все ж таки краще, ніж моєму батькові. Ми могли пробути на тих водах тільки два тижні, Вільдери залишились надовше. Але в спогадах ті два тижні здаються мені шістьма — так багато я там пережив. Мені було тоді п’ятнадцять років, а їй, здається, тринадцять. Ми цілий день гралися разом, бо були майже однолітками. Там була гора, що звалася Глорієттою. На неї серпантином спиналась дорога. Вздовж дороги стояли лавки, де любили сидіти закохані пари. Завидна ми не дивились на них або тільки мимохідь кидали оком. Ми мали важливіші справи: шукали жуків, збирали жолуді, ганялися за метеликами. Та коли смеркло, Ерна цілком змінилася. Минаючи закохану пару, вона на мить притулилась до мене, тоді побігла вперед, почекала, поки я її наздожену, й тихо засміялась. У темряві я не бачив, яка вона була, коли засміялась. Мені здалося, що вона обернулася на якусь незнайому жінку, то був не її голос, не її сміх: удень вона сміялась не так. Мені захотілося доторкнутись до неї, щоб пересвідчитись, чи дівчина, яка сміється в темряві, справді Ерна. Я простягнув руку і наткнувся просто на її груди. Наляканий, я відсмикнув руку, і тоді Ерна втекла.

Другого ранку ми зустрілися в парку й поводились так, ніби вчорашнього вечора зовсім не було. Ми далі шукали жуків.

Одного разу я помітив, що якийсь немолодий уже добродій на прогулянці поглянув на неї. Тоді їй забаглось вернутися, хоч ми йшли на луку. Вона сказала, що хотіла б послухати концерт. Той добродій стояв перед павільйоном, де грала музика. Ерна засміялася. Він моргнув до неї, і вона почервоніла. Мені здалося, що тієї миті я закохався. Я вже не міг гратись так, як досі, а все намагався піти з нею в темряві на Глорієтту, палав бажанням ще раз торкнутись її грудей. Але мені більше не вдалося виманити її на гору.

Якось у курзалі влаштували бенкет. Я був там, стояв і дивився, як вона танцювала з офіцерами. Другого дня їй кланялося багато чоловіків. І сама вона змінилась. Уже не бігла підстрибом вулицею, як ще напередодні, а ступала, мов дама. Опинившись біля потічка, який їй раніше часто траплялося переходити в черевиках, вона зупинялася, хвилинку вагалась, а тоді шукала вужчого місця, щоб переступити його. В таких випадках я перебирався перший і простягав їй руку. Я кохав її, не спав цілими ночами. Потім ми поїхали додому. Я ревнував, тужив, побивався, я ненавидів своїх батьків за те, що вони не мали грошей. Я вигадував найбанальніші історії. Притулок для сиріт охопила пожежа, я рятую всіх дітей, моє ім’я з’являється в газеті, Ерна приходить до мене, просить пробачення й каже: «Торкайся моїх грудей скільки хочеш».

Після канікул я знов побачив її. Але ми більше не розмовляли, хоч я часто йшов зі школи слідом за нею і вона не могла не помітити мене.

— А що вона робить тепер?

— Казали, що під час війни вона була заручена, але до шлюбу не дійшло. Тепер вона вчиться в театральній школі, хоче стати артисткою. Коли я згадую, як вона сміялася тоді в темряві, то думаю, що вибір її вдалий.

— Скільки ви не бачились?

— Років з десять. Я не певний, чи впізнав би її.

Того вечора ми більше не проводжали один одного. Надворі було холодно й туманно. Арнольд попрощався дуже швидко. Мені здалося, що він соромився.

Ми з ним стільки розмовляли, що вже не мали про що говорити. Може, він відчував, що якби ми пішли разом, мовчанка могла б стати обтяжливою. Крім того, він уперше через стільки років торкнувся тієї давньої історії. А якщо таке буває, то здається, що ми відкопуємо давно замулену криничку і треба почекати, поки ослабне струмінь, який шалено вдаряє в нас першої хвилини.

Може, Арнольд захотів побачити Ерну, затужив за нею і вирішив дорогою подумати, як їм найкраще зустрітися. Може, сподівався, що в ній, чи принаймні з її допомогою, віднайде свою силу й мету. А може, сама згадка про неї була найкращою і найлегшою втечею з його нікчемного теперішнього животіння і він хотів побути на самоті з тією згадкою, як хочеться побути на самоті на цвинтарі.

Відколи Арнольд почав працювати в управлінні фінансів, його гнала до кав’ярні більше пристрасть, ніж звичка. Це вже була не потреба, а життєве призначення. Вже й раніше, особливо після повернення з війни, він не міг сам перебути вечір, а тепер самота просто жахала його. І не тому, що його вабило товариство, йому хотілось тільки посидіти в кав’ярні, більше нічого, тільки посидіти.

У нього було кілька знайомих, а може, й друзів, серед письменників, художників, музикантів і скульпторів. Мені не траплялося другого такого уважного читача, такого сумлінного відвідувача виставок, такого театрала й такого побожного слухача музики, як Арнольд. Його цікавили всі види мистецтва. Він задовольнявся скромною радістю бути близько біля тих, хто творить мистецтво. Арнольд, напевне, заздрив їм, йому здавалося, що тільки вони знайшли сенс життя, здобули право на існування, мали ціну, пошану серед людей і силу. Їхні розмови здавалися йому такими важливими, що він не встрявав у них, а лише слухав. Може, його втішало те, що він проводив з ними вечори, хоч дні його цілком відрізнялися від їхніх. А може, він був розумніший, ніж я гадав, і йому легше ставало від того, що й митці, врешті-решт, розмовляли про той самий клопіт, про який розмовляв цілий світ. І вони не мали грошей. І вони не могли подорожувати. І вони грали в тарок, «шістдесят шість» і доміно. І вони пили каву, вмочуючи в неї булочки.

Арнольд сам не грав, але залюбки стежив за грою. З часом для багатьох гравців він став необхідним уболівальником. Їхнє напруження трохи спадало, коли вони підводили очі від карт і бачили Ціппера. Вічна зажура на обличчі, причини якої, зрештою, ніхто не знав, — мабуть, тільки я розумів її, тому що бував у його родині, в оселі тієї зажури, — незмінна пристрасть, з якою він переживав чужі успіхи й невдачі, мовчазна увага, пильний погляд, яким він стежив за порухами рук і за картами, певне, діяли на гравців так само заспокійливо, як діє зацікавлений слухач на автора, що читає свій твір. Гравцям було приємно, що Ціппер дивився на них. Він немовби виявляв їм своє мовчазне схвалення. Коли вони підводились від карт, Арнольд не зразу залишав своє місце. Видно було, що йому прикро. Він відчував порожнечу. Треба було переходити до іншого столу, де вже не грали, тільки розмовляли, а стежити за розмовою було набагато важче, ніж за грою. Крім того, біля столу, де лише розмовляли, він почував себе чужішим, ніж там, де відбувалася гра. Бо коли правила гри майже вимагали уболівальника, то правила розмови виключали сторонніх. Завдяки своїй витонченій чутливості Арнольд сотні разів угадував запитання, яке багато хто ставив собі, але ніхто не вимовляв уголос: «Що той Ціппер тут робить?» Бо кожен знав, що він не малює, не пише, не компонує, проте всі ті, хто малював, писав і компонував, були Ціпперові знайомі. Він навіть не цікавився політикою, що так само, як праця в редакції, робила кожного відвідувача цієї кав’ярні своєю людиною. А проте Арнольд учащав до цієї кав’ярні, а не до іншої. Він крутився між письменниками, які завжди полюють на «тему», немов сюжет роману, що сам безкоштовно накидався їм. Але письменники не хотіли повірити, що уболівальника можна використати в літературі.

Вони звикли до Ціппера. Кожен з них уже безліч разів ставив собі запитання: «Що той Ціппер тут робить?» — тож врешті вирішив, що знайшов на нього відповідь. Їм подобалося мати поблизу людину, яка сама не була митцем, але все ж таки стояла близько до їхнього фаху, людину, якій нічого не треба було тлумачити, щоб вона їх зрозуміла. Крім того, коли вони розмовляли, Ціппер був для них публікою. А що вони більше розмовляли, ніж писали, то читач, який слухав їх, був їм потрібний.

Арнольд слухав. Кав’ярня щовечора вабила його до себе, як пияка вабить шинок, а картяра — гральна зала. Він уже не міг жити, не бачивши день у день білих і зелених круглих і чотирикутних столиків; не бачивши грубих колон, які давно колись, за першої молодості цієї кав’ярні, були її розкішною, величною окрасою, а тепер почорніли від диму, наче від десятирічних жертовних багать, і на яких висіли газети, мов сухі овочі на сухих, пожовклих, розхитаних рамах; темних ніш, затінених пальтами, що висіли на переповнених вішалках; туалету в коридорі, де двері весь час перед кимось відчинялися або за кимось зачинялись, де можна було зустріти знайомих і привітатися з ними або простояти з півгодини й не помітити, як спливає час; русявої касирки біля буфету, яка знала всіх на прізвище й сама роздавала пошту постійним відвідувачам, а листи й поштові картки звичайних «випадкових» клієнтів виставляла у безликій, офіційно холодній вітрині; кельнерів, які ніколи не мінялись, ніколи не помирали, ніколи не питали, чого бажає гість, а завжди ставили перед ним те, що він любив замовляти; карбідних ламп, які в ті часи заміняли газ та електрику і нагадували приручені на користь людям болотяні вогники. Ті лампи навіть співали, і їхній спів також був необхідний Арнольдові. Коли їм не вистачало сили, вони миготіли й кидали на столики ламані тіні. Тоді кельнер вилазив на стілець і вдмухував у них нове життя. Бриніли мухи, ляскали карти, клацали кості доміно, шурхотіли газети, твердо стукали шахові фігури, падаючи на шахівниці, глухо котилися по вистеленому сукном дереві більярдні кулі, бряжчали келихи й кухлі, подзенькували ложки, порипували черевики, гули, не вмовкаючи ні на мить, голоси, віддалік долинало меланхолійне капання води, наче з якогось дивного крана, що ніколи не закривався, а над усім цим здіймався спів карбідних ламп. Часом кав’ярня нагадувала зимовий табір кочівників, часом — міщанську їдальню, часом — велику чекальню вокзалу, а часом — убогий рай для змерзлих. Бо кав’ярня була тепла. То було тваринне тепло, підтримуване жаром з вугілля у трьох широких грубах, який червонясто мерехтів крізь візерунчасті дверці. Ті груби були, наче брама до пекла, але зовсім не страшного. Аж тоді, як Арнольд заходив до кав’ярні, він остаточно скидав із себе тягар дня. Аж тут починалась його воля. Бо хоч двері безперестанку то впускали, то випускали когось, Арнольд міг бути спокійний, що в цій кав’ярні не зустріне нікого, хто б нагадав йому про його роботу чи взагалі про роботу. Ніщо тут не нагадувало Арнольдові ні про його службу, ні про квартал, з якого він прийшов сюди, ні про друзів його батька. Від вулиці за вікнами його відділяли тільки тонкі завіси. Але ті завіси були такі густі, що вірилось: навіть камені й кулі відскочать від них, не заподіявши їм ніякої шкоди. Цей світ не мав нічого спільного з тверезим, гірким світом дня. Хоч би й сонце стояло ще на небі, воно не мало сюди доступу.

Тільки задля вистави або концерту Арнольд міг пожертвувати кав’ярнею — не те, щоб не відвідати її зовсім, лише прийти до неї об одинадцятій годині, а не о сьомій, як звичайно.