Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Коси в неї були безбарвні, обличчя худе, а руки тверді, як завжди. Тільки тепер, коли вона всміхалась, на підборідді не було вже й сліду ямки.

В кутку біля вікна, в тій самій кімнаті, де ми так часто сиділи, коли на світі ще панував мир, а в Ціпперів точилася війна, стояв оббитий червоним оксамитом стілець із салону.

— Тут, — сказав Ціппер, — останніми тижнями завжди сидів Цезар.

Пані Ціппер повернулася до кухні.

— Коли ця війна скінчиться? — запитав Ціппер.

— Мабуть, не скоро, — відповів я. — Ми чекаємо смерті.

Я знов поїхав на війну. А вона не закінчувалась. Старі й молоді ціппери служили у війську. Мільйони ціпперів стріляли й помирали, а сотні тисяч божеволіли.

До Арнольда все приходили листи. І в них було те саме.

Арнольд також писав додому. Я щоразу передавав вітання.

Часом, коли я перевіряв вартових, в уяві моїй поставало помешкання Ціпперів, і воно мені здавалося мирною домівкою.

А проте одного дня війна скінчилася. Монархія розпалась, ми повернулися додому.

Останні півроку я не бачив Арнольда. Він захворів і після лікарні був призначений у залізничну охорону. А я, в зв’язку з різними прикрими обставинами, повернувся додому аж на початку грудня 1919 року. На той час Арнольд був уже демобілізований. Уже було вирішено, що він не закінчуватиме університету. Доводилось якнайшвидше шукати роботи.

Зима 1919 року була погана, мокра. Сніг тримався не довше як один день. Вітер шаленів по місту, наче мокрий убивця. Вулиці були темні й похмурі. Італійські офіцери мали теплі вовняні шарфи, гамаші й рипучі жовті шкіряні портфелі. Вони переможно ходили по місту, були союзниками зими і взагалі були союзниками. З Америки прибули corned beef[5], пастори з ялинками для убогих дітей і звільнені полонені. З Росії та Італії теж поверталися полонені. Багато тих, хто їх чекав, померли і звільнили їм місце. На біржі панувало пожвавлення, гроші втрачали ціну. Мільйон юнаків ходили в пошуках роботи. Серед них був і Арнольд.

Досі я бачив Арнольда тільки в затінку його батька і його домівки. Я знав Ціппера як шкільного товариша, що сидів у кутку на третій лавці, що завжди був на півголови нижчий за «клас», що відрізнявся від інших густим ластовинням, яке мені нагадувало присмажену терту булку, що інколи був старанний, а інколи ледачий, як і решта учнів, і «плавно» декламував вірші, як вимагав від нього батько. Далі Арнольд був студентом, як багато інших. Він закохався в дівчину, що писала йому листи в університет, його прізвище частенько стояло на чорній таблиці біля будки швейцара. Потім Арнольд став солдатом. І, як усі, приховав своє обличчя. А може, досі він його не мав? Я бачив, як він ріс, дорослішав, святкував дні народження. Але не бачив, як він набував обличчя. Я ніколи не спостерігав за ним, думав, що добре його знаю. Вісім місяців тому я бачив його в мундирі, що, як і в більшості молодих офіцерів у ті воєнні часи, ледь відхилявся від взірця, визначеного інструкцією. Того невеличкого відхилення від інструкції було досить, щоб обернути героїзм у кокетство. Бо в ті дні — і не вперше протягом сторіччя — бажання похизуватися було сильніше за дисципліну й за думки про смерть. Арнольд, наприклад, носив набакир кашкет без козирка, що було заборонено офіцерам піхоти. Він не був такий наївний, щоб його задовольнило військове життя та офіцерське звання, і надавав своєму вбранню самовдоволеного хвацького вигляду не тому, що тішився військовим мундиром. Просто він був з тих чоловіків — згодом я цю рису помітив у багатьох, — що не могли встояти перед модою, як люди зі слабими легенями не можуть устояти перед застудою.

Я знаю, що почав пильно приглядатися до молодого Ціппера аж тоді, як зустрів його після війни.

Хоч я не бачив Арнольда тільки півроку, але в цивільному вбранні він здався мені зовсім не тим, якого я знав, наче я зустрів його через багато років. Він був у синьому костюмі з пофарбованого військового сукна. То був один із тих костюмів, що в убогих кварталах висять на вішаках перед маленькими крамничками; коли його надягнеш, то здається, що тіло його боїться, і між ним та матерією, яка повинна облягати його, а насправді тільки прикриває, утворюється безповітряна порожнеча. Треба було напружити уяву, щоб за тими рухами, які Арнольд Ціппер виконував у своєму костюмі, вгадати природніші, кращі, гнучкіші рухи його тіла. Здавалося, що рухи холош і рукавів на частку секунди випереджають рухи ніг і рук. Так у манерах Ціппера з’явилася майже непомітна безпорадність, і, мабуть, тому я й почав приглядатися до нього.

Він носив м’який комірець у білу й блакитну пересмужку до сорочки таких самих кольорів, але іншого візерунку, певне, сподіваючись, що завдяки однаковим кольорам не така помітна буде різниця у візерунку. Може, якби не той комірець, то я й не звернув би уваги на дівчачу ямку на підборідді в Арнольда, через яку він часом був схожий на свою матір і справляв враження добродушної людини, що любить втішатися життям. Впадали в око його дрібні білі зуби, немов у гризуна; коли він говорив, ті зуби надавали його обличчю веселого, майже зухвалого виразу. Та коли він мовчав, обличчя його здавалося понурим. Чоло в нього було високе, чисте і наче зовсім невинне, без жодного сліду життєвих знегод. Погляд його легенько перебігав по всьому, відскакуючи геть, мов корок, вистрілений з дитячої пукавки. Таким поглядом Арнольд дивився на світ. Він знав його поверхню, його гладенькі й шорсткі місця, знав його строкатість і одноманітність. Часом він умів відчути й те, чого не можна було побачити. Загалом він був мовчазний, але не досить обережний, щоб не зрадити себе. Був чутливий, але не досить уважний, щоб нікого не образити. Порівняно зі своїм батьком, він здавався не цікавою людиною, а швидше звичайною.

Хоч у нього було мало грошей, він не жив з батьками, тільки їв у них. Я довго не знав, де він брав кошти на решту своїх видатків. За іншого часу його здібності забезпечили б йому шматок хліба. Але в перші повоєнні місяці йому міг допомогти лише один із тих незвичайних випадків, які називають «щастям», або та незвичайна сила, яку, немов таран, штовхає перед собою геній чи жорстока, брутальна людина. Арнольд Ціппер не був ані генієм, ані людиною без серця. Навпаки, він був лагідний, добродушний, здібний і несміливий.

З грудня по березень він жив, як я незабаром довідався, з торгівлі військовим крамом. Він був посередником між тими, хто купував, і тими, хто продавав. Тоді так повелося, що демобілізовані офіцери, які не мали фаху або не могли працювати за фахом, торгували військовим крамом. Ціппер не належав до спритних.

Він ненавидів свою роботу. Поки заходив до кав’ярні — бо всі справи влаштовували по кав’ярнях, — його обсідали сумніви. Інші заходили з переможною рішучістю фахових комівояжерів, впевнені, що знайдуть жертву, вмовлять її і підкорять. Ця впевненість надає комівояжерам, як і зухвалим залицяльникам та войовничим генералам, такої сили, що перед ними не можна встояти. А Ціппер був нерішучий, і через це накликав на себе невдачі, як ото деякі люди накликають на себе хвороби тим, що бояться заразитись і застудитися. Через свою вразливість Ціппер сприймав як докір кожний випадковий, невинний погляд кельнера. А треба було довго простоювати в гральній залі кав’ярні, поки клієнт скінчить грати в карти. Часто траплялось так, що покупець помічав Ціппера, тільки-но той заходив, і кивав йому, щоб він почекав, а потім, захопившись грою, забував про нього або вдавав, що забув. Бо існував також спосіб виснажувати того, хто пропонував крам, випробовувати, чи його так «припекло», що він терпляче ждатиме, чи він ще такий незалежний, що негайно піде собі, якщо покупець не зразу схопить пропоноване. Інші, що приходили до кав’ярні у справах, могли стати й гістьми — просто тому, що сідали до столика і, п’ючи каву, стежили за своєю жертвою. Ціппер не міг собі дозволити навіть таких видатків. Для нього нелегко було заходити до кав’ярні з таким виглядом, ніби він шукає свого партнера, чекати, поки той партнер скінчить грати в карти, та ще й так чекати, щоб не здаватися йому небажаним, набридливим чи жалюгідним. Ціппер мав удавати, що може хоч зараз замовити собі кави, й поводитись так невимушено, щоб кельнер зрозумів, що він нічого не замовляє, бо не голодний і взагалі нічого не хоче.