Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Увечері він приходив по нас до офіцерської школи. Там він випивав з нашим фельдфебелем по кухлю пива. Одного туманного вечора в листопаді ми хвилин п’ять простояли перед школою, чекаючи на старого Ціппера. Світло з ліхтарів, притемнених на час війни, сіялося наче крізь вату. Ціппер не приходив. Раптом перед нами з’явився якийсь невеличкий на зріст фельдфебель. Ми віддали честь. Він зареготав. То був старий Ціппер. Він зголосився до війська добровольцем.

Ох, який він був гарний! На ньому блищав золотими нашивками новий-новісінький мундир, рудувата моряцька борода зникла, лишилися тільки сиві вусики, також дуже прикорочені. В тісному мундирі було добре видно, що в старого Ціппера завелося черево й що він, ідучи, крутить стегнами і якось силувано викидає вперед ноги.

На вулиці він кілька разів наказував нам віддавати йому честь. Ми зайшли з ним у шинок, і він почав розповідати нам давні анекдоти свого полку. Тепер він належав до ополчення і, оскільки трохи вмів по-чеському, через кілька днів опинився у російському відділі цензури. Він мав перевіряти листи російських полонених. Читати їх він не вмів, тому почав учити російську мову. Тим часом на його столі громадилися листи. Він ділив їх між своїми підлеглими, а сам старанно вчив російську.

Ціппер часто фотографувався: за столом перед посортованими на двадцять купок листами, яких він не вмів прочитати, в кашкеті, з портупеєю і шаблею, з Арнольдом у формі курсанта, з Арнольдом і зі мною, з Арнольдом удома, з Арнольдом на вулиці. Всі ці фотографії висіли в салоні.

Нарешті нас відправили на фронт. Старий Ціппер провів нас на вокзал. Він почав махати нам, коли ще поїзд не рушив. Бо наш поїзд стояв ще не на тій що треба колії, його довго перекочували з місця на місце. Тільки-но я починав думати: «Тепер старий Ціппер уже напевне дома», — як він з’являвся знов. Бувши сам фельдфебелем, він без перешкод добирався до найдальших закутків товарної станції, тим часом як іншим доводилось вертатися з першої ж колії. Я ще ніколи не бачив старого Ціппера таким веселим, як тоді, коли нас відправляли на смерть. Коли наш поїзд уже остаточно рушив, він з’явився ще раз, біг поряд з вагоном, тримаючи в руках газету, й гукав:

— Перемога під Любліном!

Ми з Арнольдом перезирнулись і взялися їсти ковбасу.

Через два місяці Цезар втратив ліву ногу.

Старий Ціппер повідомив про це Арнольда. «Цезар матиме бездоганний протез», — писав він. Мати дописала лише кілька рядків. Видно було, що рука в неї тремтіла. Я добре пригадую її письмо: літери спліталися в рівні рядки, наче кільця тоненького дроту. «Будь цілий і здоровий!» — писала пані Ціппер.

Проте Арнольда поранило, він отримав відпустку й звання лейтенанта. Що могло бути кращим для старого Ціппера? Він сфотографувався в мундирі фельдфебеля з сином-лейтенантом. Арнольд прислав мені ту фотографію. Старий стояв, поклавши руку на плече лейтенантові, й дивився просто поперед себе. Все-таки він постарів. Щоки в нього обвисли, а на руці, яку він поклав на плече синові, видніли набряклі жили. Арнольд писав, що їм живеться вже не так погано. Мати одержує гроші за всіх трьох мобілізованих чоловіків. Цезар тепер буде забезпечений, бо втратив на війні ногу.

Згодом і мені дали відпустку. І тоді я побачив, як пані Ціппер опівночі йшла зі стільчиком, недоплетеною шкарпеткою, окулярами, бідоном і господарською торбою під крамницю, щоб уранці дістати м’яса й молока. Ціппер і далі звертався до дружини в третій особі. А проте вставав удосвіта, щоб її змінити. Цезар, як інвалід, міг би отримувати всі харчі без черги. Але він приходив з госпіталю додому тільки раз на тиждень, у суботу. Шкутильгаючи, підходив до шухляди в комоді, де мати тримала гаманець з грішми, спорожняв його і йшов до шинку.

Він спохмурнів, його низьке чоло зробилося ще нижчим — тепер це була вузенька смужка покарбованої безліччю зморшок шкіри. В кутиках уст у нього все блукала якась тупа, невесела посмішка, ніби ознака самовдоволеної дурості, ніби тавро долі, ніби початок перетворення людини в тварину. Він отримав протез, що муляв йому куксу, і викинув його геть. Він трощив протези один за одним. Коли мати приходила до нього в лікарню, він ховався у вбиральні; його відіслали в божевільню і там після нападу шаленства замкнули в камеру для буйних хворих. Він посумирнішав, почав плакати й перестав говорити. Тоді заходився їсти газети. В божевільнях не вистачало місць, його не було вже де тримати, і Ціпперам запропонували забрати сина додому.

Цезар, мабуть, остаточно з’їхав з глузду. Він сидів на оббитому червоним оксамитом стільці, принесеному з салону, і їв повідомлення з фронту, які вже прочитав старий Ціппер.

Та якось він схопив газету, що її батько мав прочитати аж після обіду. Старий спробував відібрати в сина газету. Тоді Цезар оскаженів. Він схопився, впав, підвівся, потрощив палицею всі меблі, посуд і дзеркала. Викликали санітарів, Цезар почав марити і через кілька днів помер.

Протягом тієї години, коли Цезар шаленів, а пані Ціппер лежала непритомна, голова в старого Ціппера вся посивіла. Він поховав сина і раптом став старим дідом. Він знов розмовляв з дружиною, знов звертався до неї на «ти». Листи, які він посилав Арнольдові на фронт, звучали, мов тріснуті дзвони. Письмо його й далі було чітке й рівне, літери круглі й великі, а підпис оздоблений закарлючками, що нагадували довгий шлейф або метелика. Фрази, якими він починав і закінчував листи, теж були ті самі. Кожен лист починався звертанням: «Мій коханий сину!» — і кожен закінчувався словами: «А більше немає нічого важливого. З любов’ю, твій батько». Проте в його листах була вже мова й про тодішні прикрощі. З них струменіла якась невтішна, незбагненна імла, огортала їх, мов туман осінні поля. Ті листи тхнули гірше, ніж смерть. Вони були як життя живих на війні.

Старого Ціппера нагородили Хрестом Заслуги. Він попросив дозволу у вільний від служби час носити цивільний одяг. «Я бажаю тільки одного, — написав він якось Арнольдові, — ще раз побачити тебе».

Я згадував старого Ціппера з мирних часів, який разом з нами вилазив на башти, оглядав карликів, бігунів, чоловіка-лева, жінок без нижньої частини тулуба, відвідував мандрівний цирк, старого Ціппера, що за незвичайних обставин у Монте-Карло придбав свій годинник, накручував його таємничий дзвінок, випускав мишей із сірникових коробок і насипав під скатертину гумових кульок, від яких вона потім моторошно ворушилася. Я бачив, що того Ціппера, якого ми знали, вже немає. Він обернувся в когось іншого, цілком незнайомого. Чи це ще Ціппер?

Приїхавши востаннє у відпустку, я навідався до нього. Була неділя, і він одягся по-цивільному. Я зустрів його перед дверима будинку. Вуса й волосся на голові в нього були зовсім сиві. Він спирався на ціпок з головкою зі слонової кістки і був дуже згорблений. Він понижчав на півголови. Кілька разів зупинявся на сходах, як мені здалося, не тому, щоб відсапатись, а щоб подумати про щось. Він став неговіркий. Коли ми піднялися нагору, він зайшов до кухні й гукнув:

— Фанні, йди сюди!

З’явилася пані Ціппер. Я вперше дізнався, що її було звати Фанні.