Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Тоді я вперше побачив, як пані Ціппер скипіла. Вперше почув, як вона закричала. Вона підняла вгору стільця й підступила до чоловіка. Тієї хвилини вона, мабуть, відчувала в собі силу тисячі матерів.

— Ні! — крикнула вона. — Поки я жива, жоден з моїх синів не піде добровольцем! Ні Арнольд, ні Цезар! Іди сам на війну. Ти мені не потрібен! Іди до свого імператора! Ти! Ти!

Вона почала рвати на собі коси. Я вперше побачив, як до обличчя їй прилила кров. Вона стала гарною. Вперше після двадцяти років знов стала гарною.

Тоді Ціппер замовк. Ні Арнольд, ні він не зголосилися добровольцями. Та щоразу, коли я зустрічався з паном Ціппером, він читав мені таку лекцію:

— Ми відступаємо, залишаємо галицькі землі росіянам. Ми розділяємось і утворюємо два фронти. Схопимо росіян з півдня і з півночі в кліщі, розумієте! — Він згинав вказівний і великий пальці, потім зводив їх докупи. — Тим часом на заході ми здобуваємо Париж. Французи здаються, бо якби вони довше зволікали, на них із півдня напали б італійці. Тоді Вільгельм кидає всю армію на схід. За три місяці цареві капець. Сьогодні вся штука полягає в тому, щоб оточити ворога. Оточити якомога меншою кількістю війська. А крім того, треба зберегти рівновагу між наступом і відступом.

Ціппер щодня прочитував усі газети. Облишив навіть «шістдесят шість». У своїй кав’ярні він був найзапеклішим патріотом. Дехто вже брав його на глузи. Тоді він кипів з люті, погрожував, що донесе на того чи іншого. Його почали уникати. Зі скептиками старий Ціппер не вітався. З дружиною не розмовляв, навіть кинув свої жарти. Скільки вже минуло часу відтоді, як він востаннє заводив свій хронометр, щоб послухати його дзвінок! Скільки минуло часу відтоді, як ми востаннє були в цирку! Старий Ціппер ходив ще тільки до театру. Він не підтримував стосунків навіть з найвпливовішими приятелями, а інспектора поліції зневажав.

— Що вони роблять? Сидять удома. Принишкли! Ховаються!

Секретаря поштової контори мобілізували в польову пошту. Листівки, які він деколи присилав, були для Ціппера вечірньою розвагою.

— Цікаво, де вона, та польова пошта номер сто шість? Мудра система. Самі номери, а там уже знають, що куди слати. І напевне ніщо не пропадає. Організація — велика річ. У мирний час пошта ніколи не діє так добре!

Салон стояв порожній. Пані Ціппер вивісила на браму картку з написом: «Візьмемо на квартиру порядного чоловіка». Пан Ціппер здер картку. Ввечері він зайшов до помешкання, тримаючи її перед собою двома пальцями, наче бридкого хробака, і сказав:

— Моя дружина саме тепер вивішує картку! Саме тепер шукає порядного чоловіка! По-перше, всі порядні чоловіки мобілізовані, а каліки вже забезпечені помешканнями. По-друге, повернеться Вандль, а його кімната найнята. Що ми йому скажемо? Негарно й нетактовно віддавати комусь кімнату солдата, що перебуває на полі бою!

І пан Ціппер викинув картку у вікно.

Одного дня я побачив, що він носить годинника не на золотому ланцюжку, як завжди, а на темному, залізному. Крім того, на пальцях у нього з’явилися три залізні каблучки. «Я віддав золото за залізо», — було вигравірувано па всіх трьох каблучках.

Якось пан Ціппер повів нас із Арнольдом забивати гвіздки в «залізного чоловіка».

— На, — сказав він мені. — Я плачу за твій гвіздок!

І він купив для мене гвіздок, бо я не мав грошей. Сам він забив не менш як п’ять гвіздків.

Щотижня він приходив з новими відзнаками. Він носив чорно-жовтий хрест, срібний хрест і едельвейс на капелюсі. Одне з добродійних товариств, до якого він належав, улаштувало збір старого одягу й теплих вовняних речей «на різдвяні подарунки для наших вояків». Ціппер сам їздив з підводою — великим фургоном з військового обозу. Зупинявся перед кожним будинком, заходив з дзвоником до сіней і збирав подарунки. Він їздив цілий тиждень, так званий «тиждень теплої вовни». Додому він приходив пізно ввечері, його торгівля папером почала поволі сходити нанівець. Тільки від одного патріотичного товариства, якому протегувала графиня Віндішгрец, він отримував щомісяця замовлення на папір. У військовому географічному інституті також звернули увагу на Ціппера. Якийсь час здавалося, що він щось заробить на постачанні паперу для видання «Наші герої взимку». Але його випередив інший крамар і перехопив замовлення.

Так, Ціппер заробляв дедалі менше. 1915 року він нарешті погодився взяти квартиранта, щоправда тільки якогось військового. Салон найняв старший лейтенант Маутнер із військового міністерства. Цього офіцера, що раніше був антикваром, зовсім не цікавила війна. В міністерстві він керував канцелярією, в якій видавали перепустки для відвідувачів. Увечері старший лейтенант переодягався в цивільне вбрання і йшов до кав’ярні, де зустрічався зі своїми колегами-антикварами. Згодом з’ясувалося, що Ціпперів салон не завжди потрібний лейтенантові. Він мешкав з дружиною й дітьми в шестикімнатному будинку за містом, а в Ціпперовому салоні оселив панну Мінну з ратушної кав’ярні. Але він добре платив і, врешті-решт, був старшим лейтенантом.

Нарешті мобілізували до війська Арнольда й мене. А ще через місяць надяг військовий мундир і Цезар. Арнольд міг і повинен був стати офіцером. Тому старий Ціппер взагалі не цікавився другим сином. Цезар жив у казармі й тільки раз навідався додому, напередодні від’їзду на фронт. Він упився й вісімнадцять годин проспав на канапі, скрикуючи крізь сон.

— Гарний з її сина герой! — казав старий Ціппер.