Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Тепер з очей пані Ціппер скотилася друга сльоза. Блиснувши, вона нечутно, повільно скотилась серед тиші й зникла на устах.

Далі вечір пішов своєю колією. Пані Ціппер подалась до кухні, ми з Арнольдом узялися розв’язувати задачі, пан Ціппер сів читати газету. Старий годинник, що висів у відданому на винайм салоні, вибивав години, вікно було відчинене, і знадвору долинав гомін: розмовляли люди, інколи гавкав собака, кричали діти, велика муха бриніла навколо лампи. Все було так, як могло бути кожного вечора. Але, крім цього всього, було ще щось, віддих чужої людини, помах крил невідомого лиха, нечутний сигнал неминучості. Ми всі були приголомшені, немов щойно довідались, що цієї ночі настане кінець світу. Чого мене так злякало те, що Ціппери беруть пожильця в салон? Може, тому, що я часто грався в тій холодній, затхлій кімнаті? Може, я полюбив її? Може, я втрачав у ній частку рідної домівки? Чи бачив, що згасає вузька смужка сонячного проміння, яка пролягала від вікна до столу? Чи мені шкода було письмового «набору» з синього скла?

У кімнаті панував такий настрій, ніби хтось помер. Старий Ціппер шелестів газетою, і щоразу, коли він перегортав аркуш, мене проймав незбагненний страх. Арнольд щось машинально креслив у зошиті. Він нічого не розумів. Нам було смішно, але ми не могли сміятися, тільки зненацька перезирались і знов опускали голови над зошитами. З кухні долинало схлипування. Мабуть, пані Ціппер плакала. Арнольд вийшов і через дві хвилини повернувся назад. Він нічого не сказав.

— Де ти був? — спитав старий Ціппер.

— Надворі, — відповів Арнольд.

Нарешті старий Ціппер підвівся, кілька разів пройшовся по кімнаті, заклавши руки за спину, знову сів, згорнув газету, пригладив її долонею, щоб вона рівно вляглася, глянув на свій хронометр і сказав:

— Одинадцята година сімнадцять хвилин.

Я пішов додому.

Секретар контори Вандль перебрався до салону. Там усе залишилось так, як було. Відімкнули тільки двері до передпокою, як відмикали їх на Великдень, коли приїздив з Бразилії Ціпперів брат. Фортепіано також залишилось там. Коли Вандля не було вдома, Арнольд міг грати на ньому. Вандль був добродушний чоловік і платив добрі гроші за кімнату, хоч ніхто цього від нього не вимагав. Пані Ціппер сплатила тримісячні внески за енциклопедію Дарвіна, Геккеля й Шіллера і розрахувалася з крамарем. На столі знов кожного вечора з’являлися ементальський сир, суха ковбаса й пиво. Знов, як багато років тому, старий Ціппер почав після обіду вчащати до кав’ярні.

То була галаслива кав’ярня, де гості здебільшого грали в карти. Над головами клубочився, стелився пасмами холодний, важкий, густий дим із сигар і сигарет. Чоловіки сиділи без піджаків, а кельнери стояли в них за спиною і дивились, як вони грають. Гравці тасували карти неймовірно швидко і кидали їх на стіл так, що вони ляскали, наче падали у воду. Гравці різко перемовлялися, немовби виголошували якісь загадкові чужинські закляття, а коли сміялись, то здавалося, ніби вони запекло сваряться. Крейда рипіла, бігаючи по сухих табличках. У мисочках лежали мокрі губки, немов якісь химерні тварини. З другого кінця зали долинало тихе постукування більярдних куль.

У залі панувала сутінь. То була сутінь печери, притулок змовників, зала масонів. Вона збуджувала мою уяву. Коли я виходив з кав’ярні на яскраве сонце, мені здавалося, що мене хтось збудив зі сну. А коли сидів усередині, час спинявся. Щоправда, над касою висів годинник, навіть цокав, його щовечора накручував старший кельнер, але він не мав стрілок. Що могло бути моторошнішим за той годинник? Він ішов, у його схованому від усіх нутрі час рівномірно долав свій шлях, але цього не видно було. Знали тільки, що години спливають, але скільки їх минуло, було невідомо. Та однаково люди, що сиділи в залі, раз у раз поглядали на годинник, мабуть, уявляючи собі, що після цього вони знатимуть, котра година. Певне, їх заспокоювало саме цокання годинника.

Отам і просиджував старий Ціппер щодня з третьої до шостої, граючи в «шістдесят шість». Він увесь час програвав невеликі суми, але все ж таки стільки, що почав спершу курити дешеві сигари, а далі перейшов на люльку й найдешевший тютюн.

— Люлька, — заявляв він тоді, — набагато здоровіша за сигари, вже не кажу про сигарети. Насамперед — бачиш, що ти куриш. Хоч для багатьох її запах, може, й не вельми приємний, — додавав він, коли за столом сиділа дружина.

Але часом він приносив додому й сигару «Трабуко» — мабуть, чийсь подарунок. Вона самітно стирчала в сигарниці, зовсім пласкій, з обвислими боками. Крім того, сигара була ще й загорнена в клапоть газети. Ввечері Ціппер курив ту сигару, тричі затягувався, тоді оглядав її, ще раз затягувався, потім клав перед собою, перевертав, обдивлявся з усіх боків, ніби шукав на ній якоїсь рани, і знову брав у рот. І все це мовчки. Недокурок він обережно засував у свій старий жовтий бурштиновий мундштук і курив, поки від нього залишався самий кінчик. Той кінчик він виколупував олівцем, зчищав з нього попіл, розкришував його і висипав тютюн у капшучок.

Старому Ціпперові велося дедалі гірше. Та що менші ставали його прибутки, то більшу пошану здобував він у товаристві.

Тепер він уже належав до трьох добродійних товариств і багатьох розважальних клубів, і в кожному мав якесь доручення. В тому був касиром, в іншому — керівником, ще в іншому — заступником голови, а ще в котромусь — секретарем. Кілька вечорів на місяць Ціппер, як він сам казав, мусив віддавати різним зборам, урочистостям, звітам. Що старішим, убогішим і безбарвнішим ставав його чорний святковий костюм, а біла краватка — сірішою і запранішою, то частіше він одягався в них.

Інколи йому випадали й великі дні. Він виступав з промовою. Промову він складав за два тижні наперед і протягом тих двох тижнів учив її напам’ять. У кожній промові повторювались ті самі звороти, проте старий Ціппер був твердо переконаний, що думки його завжди оригінальні, і тому відчував себе зобов’язаним не забувати їх. Він ходив по кімнаті, де сиділа вся його родина, і вчив промову, виголошуючи її врочисто й проникливо. Пані Ціппер доводилось тоді вислуховувати його. Хоч вона давно знала ту промову напам’ять, а все ж брала рукопис і пальцем водила по кожному рядку.

— Пауза! — казала вона щоразу, коли Ціппер надто швидко перескакував з однієї думки на іншу.

«Шановні слухачі!» — так починалася кожна промова. І цей вступ Ціппер теж кожного разу вивчав напам’ять.

Ми вже знали ту промову всі, крім Цезаря, — від нього будь-які враження відскакували, як від глухої стіни, — і бували хвилини, коли вона, хоч я й намагався про неї не думати, снувалася в моїй голові, як нескінченна нитка на шпулі.