Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

Він змінив фах, проте й далі працював з деревом: пішов у науку до майстра музичних інструментів. Він навчався робити скрипкові денця, кобилки й грифи. При цій нагоді він відкрив у собі хист до музики. Він не мав наміру чекати доти, аж доки навчиться робити цілу скрипку. Він сподівався на якесь особливе щастя, тим більше, що закохався в дівчину, батьки якої, заможні власники бакалійної крамниці, хотіли віддати свою дочку тільки за багатого. Він зіграв у лотерею і виграв. Тоді відразу відвідав батьків своєї коханої і сказав їм, що хоче відкрити крамницю з музичними інструментами. Відбулися заручини. Маленька крамничка його не влаштовувала, він хотів почати з великого. Та для цього треба було більше грошей, ніж він виграв. Вірячи в своє щастя, а також сподіваючись зазнати якихось пригод, він сів у поїзд і поїхав до Монте-Карло. І саме там склалися ті незвичайні обставини, за яких йому дістався хронометр.

Він програв більшу частину грошей, повернувсь додому й одружився. Йому вже не вистачило коштів навіть на маленьку крамничку з музичними інструментами. За посередництва свого тестя він отримав на комісійних умовах паперову крамничку. Як він далеко відійшов від дубових дощок! Йому доводилось цілий день обходити великі фірми в центрі міста і збирати замовлення на «папір вищого гатунку». Тим часом його молода дружина сиділа в бакалійній крамничці й продавала наборг оселедці. Коли Ціппер, як то кажуть, «доробився», дружина покинула оселедці. З тієї крамнички ніколи не можна було розбагатіти, але на життя вистачало. Поступово Ціппер полюбив свою роботу. Власне, то була не робота. Вона давала йому змогу неквапом походжати найлюднішими вулицями, розмовляти з директорами найбільших фірм і при тій чи іншій нагоді дізнаватись багато того, що його дуже цікавило. Він заводив знайомства, яким надавав великої ваги. Він дедалі ближче сходився з театральними касирами, агентами вар’єте, директорами цирків. Незначним людям він робив при нагоді невеличкі дарунки, наприклад, візитні картки. Там, де іншим доводилось платити, він проходив без грошей. Туди, де інші мусили чекати, він діставався перший. І навіть там, де чекати не треба було, він любив удавати, що тільки він може зайти першим.

Він змінив свій одяг відповідно до фаху. У виборі матеріалів, сорочок і краваток, він виявляв певний смак — певне, мав його від природи. Час від часу він заглядав і в журнал мод, вважаючи, що так потрібно для його кар’єри. А він твердо поклав собі зробити кар’єру. Звичайно, годі було сподіватися простим продажем паперу нажити велике багатство. Тому Ціппер, якому додавав переконливості елегантний вигляд його вбрання, пропонував різним впливовим особам свої «проекти», його пропозиції стосувалися вдосконалення трамвайних гальм, збільшення напливу чужоземних туристів, нової організації реклами. В його голові народжувалось багато різних планів. Він увесь час плекав якісь задуми. Та поступово, коли жоден з них не здійснився, Ціппер посумнішав, як городник, що посіяв утле насіння, і ні літо, ні осінь не винагородили його врожаєм. Він дедалі менше уваги звертав на свій одяг. Тільки зберіг ще деякі способи здаватись елегантнішим, ніж був насправді. Носив білі краватки до чорного костюма. Був схожий на вершника з іподрому, на камердинера, на рибалку в свято, на капітана, що після довгого плавання вперше ступив на тверду землю, на керівника цирку чи бозна ще на кого. Коли в нього почало сипатись волосся, він, щоб зберегти його, винайшов лікувальну мазь із суміші скипидару, хініну, сірки й солі, яка давала добрі наслідки. Рецепт тієї мазі в нього купив один перукар за дворічний безкоштовний абонемент до перукарні, рахуючи й щомісячне стриження. Бо старому Ціпперові йшлося зовсім не про заробіток, а про можливість навіть у голінні й стриженні відрізнятися від інших чоловіків, що платили перукарям готівкою.

Він пишався своїми «протекціями». Переважно йому щастило здобути прихильність тих людей, без яких у житті взагалі можна обійтися. А оскільки він уявив собі, що добрі стосунки з ними треба підтримувати, то гаяв на це багато часу, якого, зрештою, завжди мав достатньо. Він приятелював з інспекторами поліції, з пожежниками, мав знайомих на різних вокзалах, вітався зі службовцями митниці, секретарями магістрату, помічниками судді, збирачами податку, адвокатами й нотаріусами. Знав навіть ката. Він хвалився, що міг би піти подивитися на страту, але ніколи не ходив, мабуть, через своє м’яке серце. Зате під час нещасливих випадків, пожеж, народних зборів, арештів, демонстрацій, урочистих походів, офіційних святкувань та інших подій йому завжди щастило пропхатися туди, де стояти було заборонено.

Хоч він не шанував імператора, навіть розповідав у кав’ярні про нього анекдоти, але ввечері напередодні імператорового дня народження виступав перед оркестром ветеранів, поряд з тими, що несли смолоскипи. Коли відбувався похорон якоїсь високої особи, він, дарма що не вірив у Бога, завжди сидів у церкві біля найближчих родичів небіжчика. Щоліта, коли імператор їхав до Ішля, Ціппер стояв на пероні серед генералів, бургомістрів, майже біля самого начальника вокзалу, якого він знав. Давно звільнений від участі в маневрах через розширення вен, він їздив у села, де ті маневри відбувалися. Він знав пересування всіх військ. Завдяки знайомству з якимось швейцаром парламенту, він сидів під час сесії у журналістській ложі. Він був присутній на всіх найважливіших процесах і діставав вхідні квитки для всіх своїх родичів.

Тим часом його торговельні справи йшли, на жаль, дедалі гірше, бо він менше дбав про тих клієнтів, які давали замовлення і з яких можна було мати зиск, ніж про тих, що робили йому дрібні й непотрібні послуги. Іншим, знову ж таки, він задарма роздавав «папір високих гатунків».

— Треба ж віддячувати людям, — казав він.

Його торгівля занепадала. Дружина мала борги в крамаря, фортепіано було виплачене тільки наполовину, не сплачені були місячні внески за енциклопедію, за твори Дарвіна, Геккеля й Шіллера. Агент приходив і погрожував, що опише майно. Але Ціппер сміявся: в нього описувати майно? Чи знайдеться в цілій окрузі хоч один збирач податків, що зважився б на таке?

Одного літнього вечора, о дев’ятій годині, зразу після вечері, саме в ту пору, коли всі навколишні жителі (жінки без капелюшків, з дітьми на руках, а чоловіки без жилетів) залишають свої помешкання і йдуть до найближчого парку або на набережну, старий Ціппер раптом сказав дружині:

— Я сьогодні взяв квартиранта в салон.

Того вечора Ціппери вже не пішли гуляти. Всі, хто був у кімнаті — серед них і я, бо саме зайшов до Арнольда, — подумали, що старий збожеволів. Пані Ціппер підвелася і стала за спинкою свого стільця, ніби за бруствером, щоб бути в безпеці. Побачивши, що чоловік сидить спокійно, вона також застигла на місці. Вона дивилася просто на нього і, мабуть, перша з нас зрозуміла, про що йшлося. Зненацька вона почала кивати головою, наче підтверджувала щось, тільки їй самій відоме, наче притакувала комусь невидимому на запитання, яке тільки вона вчула. «Так, так, так, — ненастанно казала її бідолашна голова, а тверді, кістляві руки нерухомо трималися за спинку стільця. — Так, так, так», — кивала її голова, і більше нічого не рухалося в кімнаті.

Арнольд сидів спокійно. Цезар уже давно зник, я принишк на ріжку канапи, на покутті за столом сидів старий Ціппер, а напроти нього стояла дружина й кивала головою.

— Чого ти киваєш? — запитав Ціппер.

Вона не відповіла, тобто не відповіли її уста, але бляклі очі озвалися — з них скотилася сльоза. Я пам’ятаю, як блищала та сльоза на жовтому обличчі.

— Мій приятель, секретар Вандль, — почав Ціппер, — розлучається з дружиною. Тобто тільки відмовляється від спільного столу й подружнього ліжка. Шукає житло. Куди йому йти? «Ідіть до мене, — пропоную я. — В мене є вільний салон. Ліжка я вам дати не можу, але, думаю, вам тепер довгенько не хотітиметься й дивитись на ліжко, правда ж?» Він, звичайно, засміявся на це. Ну, а щодо платні…

— Атож, скільки він платитиме? — перебила його пані Ціппер.

Я вперше почув, що пані Ціппер перебила чоловіка. Вона, бідолашна, згадала несплачені рахунки і вже знайшла розраду в нещасті, про яке їй сказав чоловік. Вона побачила зворотний бік того нещастя, і перед нею блиснула надія.

Проте Ціппер сказав:

— Про платню я, звичайно, з ним не говорив.

Того Ціпперового «звичайно» я тоді не зрозумів. Чому для нього було так звичайно не домовитись про ціну? Ох, який той старий Ціппер був гонористий!..