Розділ «Йозеф Рот Марш Радецького та інші романи»

— Чи твій син сказав тобі, куди він пішов?

Хоч Ціппери мали служницю, старий не хотів бачити під час обіду чужих облич. Тому пані Ціппер доводилось самій носити на стіл страви від кухонних дверей. Коли вона ставила посеред столу миску з юшкою, Ціппер казав:

— Посуньте її трохи ближче, мадам, ми ж не граємось у Версаль!

Іншим разом він бурчав:

— Ця серветка кладеться тут щонайменше два тижні! Крім того, нею користувався хтось інший. На ній є сліди яйця, а я не їм яєць. Роками не їм яєць!

Здавалося, що в ті дні, коли на обід запрошувано й мене, старий особливої ваги надавав спільній розмові за столом. Він будь-що намагався зламати мовчанку дружини. Навіть видушував із себе якесь ласкаве слово на її адресу. Проте його ласка стікала з неї, мов крапля олії з замерзлого скла. Коли Цезар чи Арнольд садовили пляму на вбрання або з необережності перекидали склянку з водою, старий Ціппер казав дружині:

— Дивись, як знов поводяться твої діти.

Він уже років з десять пив після обіду чай. Той чай мав бути особливий і склянка не зовсім повна, щоб Ціппер міг брати її за вінця, не обпікаючи пальців. Та коли часом було налито менше, ніж треба, він глузливо питав:

— Мадам, а скільки коштує повна склянка?

Як чай був надто світлий, старий відсилав його назад до кухні, щоб він настоявся, а як був надто темний, просив окропу. Йому приносили окріп у металевому кухлі, і за гаряче вушко треба було братися крізь хусточку. І хоч Ціппер знав про це, принаймні мав би знати з досвіду, що вушко гаряче, він щоразу хапав його голими пальцями, тоді злякано відсмикував руку, махав нею в повітрі, мов білий птах крильми, й дивився на дружину таким поглядом, як ми дивимось на того, хто нам наступить на мозоль. Старий Ціппер ніколи не забував поговорити про чай, про різні способи його приготування, про його лікувальні й шкідливі властивості. Сам я щонайменше разів шістнадцять чув з його уст, як він колись сп’янів від чаю.

— Але, звичайно, не від такого, як цей! — закінчував старий Ціппер і міряв поглядом дружину.

Коли я тепер відтворюю в пам’яті образ пані Ціппер, то бачу, що вона жила в якомусь тумані, в сірому, імлистому ореолі, що личить тим мученикам, які терплять біль і муку задля сміховинної мети і з сміховинних причин. Не знаю, чи вона любила своїх дітей. Може, вона була до них байдужа або ненавиділа їх, як і їхнього батька. Мені здавалося, що її призначення — страждання, а не любов. А що ж до дітей, то Арнольд дуже пізно почав любити матір. Спершу він був прихильніший до батька, бо той його більше розважав. Виховання хлопців старий Ціппер цілком узяв на себе, хоч часто називав їх «її дітьми». Він мав синів і вирішив «зробити з них людей».

Він почав з «виховання чоловічих рис», йому подобалися спартанські методи, але не менше подобались і афінські. Про Спарту й Афіни Ціппер знав тільки те, що йому, самоукові, трапилось до рук. Взагалі історію він знав переважно з анекдотів, світ — із фотографій, а життя — з газетної рубрики «Поштова скринька». Про те, чого він не знав, Ціппер довідувався з енциклопедії або щосереди в редакції. За день він обмірковував багато різних питань, його цікавила відстань Землі від Місяця, Місяця від Сонця і Сонця від Марса. Цікавив Молочний Шлях, пожежа Москви, Кримська війна, остання епідемія холери у Відні, система виграшів у Монте-Карло, шкідливість мух, наслідки сонячного удару, висота Гаурізанкара[4], перший аероплан, приватне життя графа Цеппеліна, перша вистава «Розбійників», останні індіанці в Болівії. Він завжди відчував невтамовану жадобу знань, притаманну простій людині, яка вибилася в люди і хибно вважає, що знання — це освіта, що освіта дає силу, а сила — життєвий успіх. Він був прихильником гігієни і сам щодня купав своїх дітей у холодній воді. Коли їм було по три роки, він купив їм перші велосипеди. Цезар у вісім років уже став самостійним. Зате Арнольд отримував усе нові і все більші велосипеди. Він отримував роллери й ковзани, санки і лижі, тенісні ракетки і фехтувальні рапіри. П’ятирічним хлопцем Арнольд уже вчився танцювати. Вчився народних танців: мазурки, краков’яка, козачка, чардаша. Вчився клацати кастаньєтами. Старий Ціппер звелів Арнольдові виступити з танцями на одній добродійній виставі. Сам він сидів у першому ряду й половині зали роздав безплатні квитки, зібравши туди далеких родичів і байдужих знайомих. Потім він звелів сфотографувати Арнольда на сцені. Сам він також з’явився на сцені і вклонився глядачам, сидячи серед яких п’ять хвилин тому аплодував синові.

Старий Ціппер щонеділі водив Арнольда на іподром і навчав його верхової їзди. Він найняв для нього «вчителя драматичного мистецтва», і Арнольд учився декламувати. Деякі вірші він мусив декламувати батькові весь час. У старого був особливий літературний смак. Він любив вірш Рудольфа Баумбаха «Мандрівка до раю». Хоч він зневажав імператора, проте залюбки слухав вірш одного тогочасного поета, що взяв темою свого твору день з імператорового життя. Кожна строфа розповідала про одну годину того дня і про те, що саме робив тоді імператор. Старий Ціппер любив вірші: «Сидів хлопець над джерельцем», «Здолав я всю науку мудрих», «Сторож на башті вдивляється в ніч», «Ось цим провулком має він пройти», «Як Бог захоче, то зросте й залізо» і «Лорелен». Усе це Арнольд декламував «плавно», як казав старий Ціппер. Бо саме цього він домагався від сина.

Якщо Арнольд десь затинався, старий Ціппер хапався руками за голову й питав:

— Що з тебе вийде?

Те саме він питав, коли Арнольд падав з велосипеда чи з коня. Що з нього вийде? Батько хотів, щоб вийшло все: артист цирку, учений і поет, винахідник і галантний кавалер, дипломат і хіромант, щасливець і композитор, донжуан і музикант, авантюрник і прем’єр-міністр. Усім міг стати Арнольд, усім тим, чим не став старий Ціппер.

Чому старий Ціппер ніким не став, принаймні як йому самому здавалося? Тому, що більшу частину енергії, якою його обдарував Господь, йому довелося вжити на те, щоб з пролетаря стати міщанином. Бо це і є дорога дрібних людей. Коли Ціппер, син столяра, був молодим, він мав також стати столяром. Він був підмайстром і робив з дуба столи, шафи, колиски, скрині і труни. Нарешті він подався в науку до одного славетного столяра у Відні.

В малому містечку так заведено, що кожному від народження призначений певний фах, певний спосіб діяльності, певне діло в житті. Той поліцай, той грабар. Той годинникар, а той торгує продуктами. Той багатий крамар, а той убогий скляр. У багатого й батько був уже багатий, і дід так само. Найстарші люди в містечку не пам’ятають, щоб хтось із предків багатого був бідний. А син столяра не стане грабарем. Або син бакалійника ніколи не стане сторожем. Ціппер, син столяра, був би також столяром, коли б не поїхав до великого міста.

Тут він уже не цілою душею віддавався своєму фахові. Якась частка його поривань виходила за межі, що їх накреслило йому життя. Зрештою, поривання до чогось нового було у нього в крові. І він був трохи легковажний. Він працював уже не в простій майстерні з трьома підмайстрами, як удома, в батька, а на великій трунарній фабриці з трьома сотнями робітників, з яких жоден не був столяром. Щодня вони виготовляли по сімдесят трун. Де живе багато людей, там багато й помирає. То було невеселе підприємство. Спершу Ціппер ненастанно думав про смерть. Але він був за натурою життєлюбом.