Розділ «6. Бавдоліно їде до Парижа»

Бавдоліно приїхав у Париж уже трохи запізно, бо у школи ті вступали ще до виповнення чотирнадцяти років, а йому було вже на два більше. Але він уже так багато всього навчився від Оттона, що, як буде видно, дозволяв собі пропускати лекції, щоб робити щось інше.

Він вирушив у путь з товаришем — то був син одного лицаря з Кельна, який волів радше віддатися вільним мистецтвам, ніж військовій справі, чим справив прикрість батькові, зате отримав підтримку матері, яка вихваляла його скороспілий поетичний хист. Але Бавдоліно забув — якщо взагалі колись знав — його правдиве ім'я. Він звав його Поетом, як і всі інші, хто познайомився з ним пізніше. Дуже скоро Бавдоліно з'ясував, що Поет ніколи не написав жодного вірша, а лиш заявляв, що хоче написати. А що він завжди декламував чужі вірші, то врешті навіть його батько переконався, що син мусить іти на службу музам, і дозволив йому від'їхати, вділивши дещицю грошей на прожиття, бо цілковито хибно вважав, що того, що вистачає, щоб прожити в Кельні, з лишком вистачить на життя в Парижі.

Тільки-но приїхавши, Бавдоліно притьмом кинувся виконувати наказ імператриці й написав їй кілька листів. Спочатку він гадав, що вгамує пал своєї пристрасті, підкоряючись цьому наказові, але потім зрозумів, як болісно писати їй, не маючи змоги сказати того, що він справді відчуває, укладаючи бездоганні й люб'язні листи, в яких описував Париж — місто, багате на чудові церкви, де дихалося запашним повітрям, де небо було широке й ясне, хіба що падав дощ, але падав він не частіше, ніж раз чи двічі на день, і для того, хто прибував з країв, де майже вічно панувала мряка, то було місце вічної весни. Там була зміїста річка з двома островами посередині, вода якої була смачна для пиття, а відразу за мурами простягалися розкішні місцини — приміром, лука поруч з абатством Святого Ґермана,[77] де можна було чудово проводити пополудні, граючи в м'яча.

Він оповідав їй про свої страждання перших днів, коли йому треба було знайти кімнату на пару з товаришем, уважаючи, щоб господар не здер з них забагато. За велику ціну вони знайшли досить просторе приміщення зі столом, двома лавами, шафами для книжок та скринею. Там було також високе ліжко з периною зі страусового пір'я і ще одне, низьке, на коліщатах, з периною з гусячого пір'я, яке на день ховали під високе. У листі нічого не говорилося про те, що, трохи посперечавшись, хто на якому ліжку спатиме, товариші вирішили щовечора розігрувати найзручніше ліжко в шахи — при дворі на гру в шахи дивилися не вельми прихильно.

В іншому листі він розповідав, що вони прокидаються рано-вранці, бо лекції починаються о сьомій і тривають до пізнього пополудня. Підкріпившись добрим куснем хліба і чаркою вина, вони йшли слухати вчителів. Лекції відбувалися в чомусь на кшталт стайні, де всередині було холодніше, ніж надворі, і де вони сиділи на землі, встеленій тонким шаром соломи. Беатриса зворушилася і порадила не заощаджувати на вині, інакше юнак цілий день почуватиметься млявим, а також взяти собі служника — не тільки для того, щоб він носив книжки, бо вони дуже важкі, а носити їх самотужки негідно особи високого рангу, а й для того, щоб той роздобував дрова і вчасно розпалював камін у кімнаті: тоді вона добре нагріється до вечора. І на всі ці видатки вона послала йому сорок сузанських сольдів, за які можна було купити собі вола.

Служника вони собі не найняли і дров не купили, бо двох перин вистачало вночі подостатком, а гроші було витрачено на кращі цілі, бо вечори вони проводили в чудово опалюваних тавернах, де після цілого дня навчання можна було добряче підкріпитися, мацаючи за сідниці послугачок. Зрештою, у таких місцях веселого відпочинку, як «Срібний щит», «Залізний хрест» або ж «Під трьома канделябрами», між одним кухлем вина й другим можна було поживитися свинячим або курячим паштетом та парою смажених голубів чи печеною гускою, а хто бідніший — тельбухами або бараниною. Бавдоліно спомагав Поета, який зостався без шеляга в кишені, дбаючи, щоб той жив не лише тельбухами. Та Поетова приязнь коштувала чимало, бо від кількості випитого ним вина той сузанський віл худнув на очах.

Оминаючи ці подробиці, Бавдоліно перейшов до опису своїх учителів і тих чудових речей, яких він там навчався. Беатриса зі жвавою цікавістю читала ці описи, які дозволяли їй задовольняти своє прагнення знань: вона по кілька разів перечитувала ті листи, де Бавдоліно розповідав про граматику, діалектику, риторику, а ще про арифметику, геометрію, музику й астрономію. Та Бавдоліно дедалі більше почував себе легкодухом, бо замовчував перед нею те, що вирувало в його серці, і ще чимало інших речей, які він робив і про які не годилося б розповідати ні матері, ні сестрі, ні імператриці, ні тим паче коханій жінці.

Так, він і справді грав у м'яча, але було, що й брався за чуба з мешканцями абатства Святого Германа, а то й вступав у бійки зі спудеями з різних країв, коли пікардійці ставали проти норманів, паплюжачи одне одного латиною, щоб кожен розумів, що його ображають. Усе це було геть не до шмиги старшому прево, який посилав своїх лучників арештувати найзапекліших. Звісно, тоді спудеї забували про свої чвари й гуртом ставали до бійки з лучниками.

Важко знайти людей, продажніших від лучників прево, тому якщо котрогось спудея арештували, всі мусили потрясти капшуком, і тоді лучники його відпускали. А це робило паризькі розваги ще коштовнішими.

З другого боку, студіозус, який не має любовних пригод, наражається на насмішки товаришів. На жаль, жінки для студентів були малодоступними. Спудеїв жіночої статі майже не було, але ходили ще легенди про прегарну Елоїзу, за яку коханець заплатив втратою свого чоловічого скарбу; зрештою, далеко не те саме бути приреченим на лиху славу спудеєм, якого ледве терплять, і бути професором, як великий і нещасливий Абеляр. Досхочу насолоджуватися продажним коханням теж було годі, бо коштувало воно солоно, а отже доводилося підбивати клинці до якоїсь послугачки в таверні або ж місцевої простолюдинки, але в студентському кварталі спудеїв завжди було більше, ніж дівчат.

Дехто з них, правда, вмів невимушено прогулюватися по острові Сіте, стріляючи шельмуватими поглядами й успішно спокушаючи добропорядних дам. Дуже бажаними були дружини м'ясників з Гревської площі. їхні чоловіки, зробивши успішну кар'єру у своєму ремеслі, більше не били скотину, а порядкували на м'ясному ринку і мали себе за панів. Одружені з чоловіками, які ціле життя розрубували волові чвертки, а на старість забагатіли, дами ці були дуже вразливі на чари доладних спудеїв. Але що носили вони пишну одежу, прибрану хутром, зі срібними поясами, всіяними самоцвітами, їх важко було з першого погляду відрізнити від повій, які, попри заборону закону, насмілювалися вдягатися так само. Це наражало спудеїв на прикрі непорозуміння, через які вони зазнавали насмішок від друзів.

Зате якщо спудеєві вдавалося здобути серце добропорядної дами чи навіть непорочної дівиці, про це раніше чи пізніше прознавав чоловік або батько, і тоді вони бралися за барки, а то й за зброю. Закінчувалося це смертю або пораненням, переважно батька чи чоловіка, і спудеї верталися до своїх бійок з лучниками прево. Вбити Бавдоліно нікого не вбив, та й зазвичай він тримався далеко від сутичок, але з чоловіком (ще й з м'ясником) йому таки випало якось мати справу. Коли, вимахуючи отакенним гаком для підвішування туш, чоловік увійшов до кімнати, Бавдоліно, відважний у коханні, але обережний у справах воєнних, відразу намірився вистрибнути з вікна. Але перш ніж стрибнути, він обачливо спробував оцінити висоту, і за той час заробив-таки подряпину на щоці, назавжди прикрасивши своє обличчя шрамом, гідним воїна.

Зрештою, завоювати серце простолюдинок теж траплялося нечасто, бо це вимагало довгих засідок (на шкоду науці) і цілих днів заглядання у вікно, а це було нудно. То краще було облишити мрії про любощі й натомість поливати водою перехожих або стріляти з рурки в жінок горохом, ба навіть брати на глузи професорів, які проходили внизу, а якщо ті сердилися, спудеї цілим гуртом переслідували їх аж до самого дому, кидаючи камінням їм у вікна, бо ж саме вони їм платили, тому мали на це деяке право.

Фактично Бавдоліно розповідав Никиті те, що замовчав був перед Беатрисою, тобто що він ставав одним з тих кліриків, які вивчали вільні мистецтва в Парижі, чи юриспруденцію в Болоньї, чи медицину в Салерно, або ж магію в Толедо, але в жодному з тих місць не навчилися добрих звичаїв. Никита не знав, обурюватися йому, дивуватися чи сміятися. У Візантії були тільки приватні школи для молоді із заможних родин, де з найменшого віку вивчали граматику і читали побожні твори та шедеври античної культури; після одинадцяти років вивчали поезію та риторику, вправляючись у складанні віршів і промов за літературними взірцями древніх; і що рідкісніші слова вживав учень, що складніші синтаксичні конструкції він укладав, то більше він вважався готовим до блискучого майбутнього в уряді василевса. А пізніше учень або помножував свою мудрість у монастирі, або ж вивчав такі предмети, як право чи астрономія, у приватних учителів. Але навчання було справою серйозною, а в Парижі, схоже, спудеї робили що завгодно, тільки не вчилися.

Бавдоліно поправив його:

— У Парижі ми вчилися дуже багато. Приміром, після кількох років навчання студіозус уже брав участь у диспутах, а на диспуті вчишся висувати заперечення й тоді переходити до визначення, тобто до остаточного розв'язання питання. Зрештою, не варто думати, що для студента найважливіше відвідувати лекції і що таверна — це лише місце, де марнуєш час. Уся привабливість студіуму в тому, що ти, звісно, вчишся чогось від професорів, але ще більше вчишся від товаришів, особливо від старших за тебе, бо вони діляться з тобою тим, що прочитали, і ти виявляєш, що світ повен дивовижних речей, і щоб пізнати їх усі, не залишається нічого іншого, як прочитати всі книжки, бо щоб обійти цілу землю, тобі не вистачить життя.

В Оттона Бавдоліно мав змогу читати чимало книжок, але й не уявляв собі, що на світі може бути стільки книг, скільки їх було в Парижі. Не всі мали до них доступ, але сприяння долі, а точніше старанне відвідування лекцій, дало йому нагоду познайомитись з Абдулом.

— Щоб пояснити, який стосунок мав Абдул до бібліотек, треба ступити крок назад, мосьпане Никито. Отож якось уранці, сидячи на лекції і, як завжди, хухаючи собі на пальці, щоб зігріти їх, із задубілим задом, бо, попри солому, від підлоги, крижаної від морозу, як усе в ті зимові дні в Парижі, тягнуло холодом, я постеріг поруч із собою хлопця, який кольором обличчя виглядав на сарацина, але мав руде волосся, чого у маврів не буває. Не знаю, чи слухав він лекцію, а чи просто поринув у свої думки, але погляд його губився десь у порожнечі. Раз у раз, тремтячи, він щільніше загортався у свій одяг, а тоді знову втуплювався поглядом у повітря, іноді рисуючи щось на своїй табличці. Я витяг шию і помітив, що наполовину він малював оті карлючки, немов муха накакала, себто арабські літери, а наполовину писав мовою, яка виглядала на латину, але латиною не була, а радше нагадувала мені говірки моїх країв. Одне слово, коли лекція скінчилася, я спробував зав'язати з ним розмову; він люб'язно відповів мені, немов уже давно хотів знайти когось, з ким міг би поговорити; ми познайомилися й пішли гуляти над ріку, і він розповів мені свою історію.

Отже, хлопця звали справді по-сарацинськи — Абдул, але народився він від матері родом з Гібернії, тому-то й мав він руде волосся, бо всі уродженці цього далекого острова мають саме таке волосся, а також славу диваків і мрійників. Батько його був провансалець, родина якого понад п'ятдесят років до того оселилася в заморських краях після завоювання Єрусалима. Як пояснював Абдул, ці імениті франки із заморських королівств перебрали звичаї люду, який вони завоювали, носили тюрбани та інші сарацинські химерності, розмовляли мовою своїх ворогів і мало не бралися дотримуватися приписів Корану. Саме тому рудоволосого напівгібернійця звали Абдулом, а обличчя його було обпалене сонцем Сирії, де він народився. Думав він по-арабському, а по-провансальському розповідав давні саги крижаних північних морів, які чув від своєї матері.