Розділ «33. Бавдоліно зустрічає гіпатію»

Але очарування це скінчилося. Бувши лісовим створінням, дівчина відчула присутність Бавдоліна й обернулася до нього. Вона не злякалася ні на мить, у погляді її був лиш подив.

Вона сказала грецькою:

— Хто ти такий?

А що він не відповідав, вона сміливо підійшла до нього, щоб придивитись зблизька, без сорому й без зла, а очі її були такої ж мінливої барви, як і її волосся. Єдиноріг вмостився біля неї, схиливши голову, немов виставляючи чудову свою зброю на захист своєї повелительки.

— Ти не з Пндапеціма, — мовила вона знову, — ти не євнух і не потвора, ти… людина! — Видно було, що вона впізнала людину так, як він впізнав був єдинорога, бо чула про неї не раз, але ніколи не бачила. — Ти гарний, людина гарна, можна тебе торкнутися? — Вона простягла руку, тоненькими пальцями погладила його по бороді і торкнулася рубця на лиці, як колись Беатриса. — Тут була рана, ти з тих людей, що воюють? А це що таке?

— Меч, — відповів Бавдоліно, — але я вживаю його для захисту від диких звірів, я не належу до людей, які воюють. Мене звати Бавдоліно, прибув я із земель, де заходить сонце, отам, — і невиразно махнув рукою. Він помітив, що рука йому тремтить. — А ти хто?

— Я — гіпатія, — відказала вона таким тоном, немов таке простодушне запитання розсмішило її, і засміялася, зробившись ще вродливішою. Тоді, згадавши, що розмовляє з чужинцем, додала: — У цьому лісі, за тими деревами живемо лиш ми, гіпатії. Ти не боїшся мене, як мешканці Пндапеціма?

Цього разу усміхнувся Бавдоліно: це вона побоювалася, що він її боїться.

— Ти часто приходиш до цього озера? — спитав він.

— Не дуже, — відповіла гіпатія. — Мати не хоче, щоб ми самі виходили з лісу. Але озеро це таке гарне, й Акакій мене захищає, — і вона вказала на єдинорога. Тоді додала, кинувши стурбований погляд: — Уже пізно. Мені не можна віддалятися на такий довгий час. Мені також треба триматися подалі від мешканців Пндапеціма, якщо вони дійдуть сюди. Але ти не один із них, ти людина, і ніхто мені ніколи не казав, що я маю триматися подалі від людей.

— Завтра я прийду знов, — насмілився сказати Бавдоліно, — але коли сонце буде ще високо в небі. Ти прийдеш?

— Не знаю, — збентежено мовила гіпатія, — може.

І плавно зникла за деревами.

У ту ніч Бавдоліно не спав: він уже бачив сон, казав кін собі, і цього досить, щоб запам'ятати цей сон на ціле життя. Але назавтра, рівно опівдні, він сів на коня і поїхав на озеро.

Чекав він аж до вечора, так нікого й не побачивши. Додому він вернувся невтішний, а на межі міста наштовхнувся на гурт одноногів, які вправлялися в стрільбі з фістули. Побачивши його, Ґаваґай сказав йому:

— Дивіться ти! — Він повернув тростину догори, випустив дротик і пронизав ним пташку, яка впала неподалік. — Я велика воїн, — мовив Ґаваґай, — як прийдуть білий гун, я пронизало його!

Бавдоліно запевнив його, що він молодець, і відразу пішов спати. У ту ніч снилася йому зустріч попереднього дня, а вранці він сказав собі, що один сон — це замало для цілого життя.

Він знову пішов на озеро. Він сів біля води і слухав спів пташок, які славили ранок, а коли настала пора панування біса полуденного, прислухався до скрекоту цикад. Жарко не було, а дерева розливали чудову прохолоду, тому чекати кілька годин було йому неважко. Тоді вона з'явилася знов.

Вона сіла коло нього і сказала, що прийшла, бо хоче більше дізнатися про людей. Бавдоліно не знав, з чого почати, і взявся описувати їй місце, де він народився, свої пригоди при дворі Фрідріха, пояснив, що таке царства та імперії, як полюють із соколом, що таке місто і як його споруджують — те ж саме, що розповідав був Дияконові, але уникаючи історій жорстоких і розпусних, а поки говорив, то усвідомив, що людей навіть можна змалювати привабливими барвами. Вона слухала його, а в очах її виблискували різнобарвні іскорки, залежно від її почуттів.