Розділ «34. Бавдоліно відкриває справжнє кохання»

— У ті дні очікування, мосьпане Никито, у мені нуртували протилежні почуття. Я палав бажанням бачити її, боявся, що більше її не побачу, уявляв собі, що їй загрожує тисяча небезпек, одне слово, відчував усе, що властиве коханню, але не відчував ревнощів.

— Ти не думав, що саме тоді Мати могла послати її до запліднювачів?

— Сумнів цей навіть не майнув мені в голові. Можливо, знаючи, як цілковито я їй належу, я думав, що і вона мені належить настільки, що відмовиться, щоб хтось інший торкався її. Пізніше я довго думав про це і зрозумів, що досконале кохання не залишає місця для ревнощів. Ревнощі — це підозра, страх і обмова між коханцями, а святий Йоан казав, що досконала любов проганяє всякий страх. Я не відчував ревнощів, однак щохвилини намагався викликати в уяві її обличчя, але не міг. Я пам'ятав, що відчував, дивлячись на неї, але не міг відтворити її у своїй уяві. А під час наших зустрічей я тільки й знав, що вдивлятися їй в обличчя…

— Я читав, що таке буває з тими, хто сильно кохає… — мовив Никита, знітившись, як той, хто ніколи не відчував такої всеосяжної пристрасті. — 3 Беатрисою і Коландриною теж так було?

— Ні, не настільки, щоб завдавати мені таких страждань. Гадаю, кохаючи Беатрису, я плекав саму ідею кохання, яка не потребувала обличчя, — зрештою, мені здавалося блюзнірством викликати у своїй уяві її тілесну подобу. Щодо Коландрини, то я зрозумів, після знайомства з Гіпатією, що до неї я не живив пристрасті, то була радше радість для душі, ніжність, глибока прихильність, яку я б міг відчувати, прости Господи, до доньки чи до молодшої сестри. Гадаю, так буває зі всіма, хто закохується, але в ті дні я був переконаний, що Гіпатія — перша жінка, яку я кохав по-справжньому, і це, безперечно, була правда, тепер це теж правда, і вже назавжди. Потім я зрозумів, що справжнє кохання живе у потаємному закутку серця, і там знаходить спокій, дбаючи про свої найшляхетніші таємниці, і рідко коли вертається у покої уяви. Тому воно не може відтворити тілесну форму відсутньої коханої. Лише перелюбне кохання, яке не має доступу в потаємні кімнати серця, живиться тільки хтивими фантазіями і спроможне відтворювати образи.

Никита мовчав, ледве стримуючи заздрісне почуття.

При зустрічі обоє вони були несміливі й зворушені. Очі її виблискували щастям, але вона відразу скромно опустила погляд. Вони сіли поміж трав. Акакій спокійно пасся неподалік. Квіти навколо пахли ще духмяніше, ніж звикле, і Бавдоліно почував себе так, ніби тільки-но пригубив бурку. Він не насмілювався заговорити, але потім вирішив-таки мовити слово, бо напруга цієї мовчанки могла спонукати його до якогось неврівноваженого жесту.

Тільки тепер він зрозумів, чому кажуть, що справжні закохані бліднуть, тремтять і німіють під час першої розмови про кохання. Тому, що кохання панує над обома царствами, царством природи і царством душі, і притягає всі їхні сили, всі порухи. І коли правдиві закохані сходяться, кохання розладнує і сковує всі функції тіла, фізичні й духовні: тому язик відмовляється говорити, очі — бачити, вуха — чути, і кожна частина тіла відкидається свого обов'язку. А коли кохання задовго забариться в глибині серця, тіло безсило в'яне. Але в певну мить серце, нестримно палаючи, майже виштовхує із себе свою пристрасть, даючи тілу змогу відновити свої функції. І тоді закоханий починає говорити.

— Отже, — мовив Бавдоліно, не пояснюючи того, що він відчував і починав розуміти, — усі ці чудові й страхітливі речі, які ти мені розповіла, передала вам Гіпатія…

— Зовсім ні, — відповіла вона, — я казала тобі, що, втікаючи, наші предкині забули все те, чого навчала їх Гіпатія, крім обов'язку пізнання. Саме через розважання ми дедалі більше відкривали істину. Впродовж довгих цих тисячоліть кожна з нас розважала про навколишній світ, про те, що відчувала у своїй душі, з кожним днем наші знання збагачувались, і діло це досі не завершене. У тому, що я тобі розповіла, було, може, дещо, чого товаришки мої ще не зрозуміли, зате зрозуміла я, намагаючись пояснити тобі. Так кожна з нас набуває мудрості, ділячись з подругами тим, що сама відчуває, і так, навчаючи, ми вчимося. Може, якби тебе не було тоді зі мною, я б сама розуміла деякі речі не так ясно. Ти був моїм добрим духом, моїм прихильним архонтом, Бавдоліно.

— А чи всі твої подруги так ясно і плавно висловлюються, як ти, мила моя Гіпатіє?

— О, серед них я остання. Іноді вони жартують з мене, бо я не вмію висловити того, що відчуваю. Я мушу ще зростати в мудрості, розумієш? Але в ці дні я відчувала гордощі, немов я володію таємницею, якої вони не знають, і, не знаю чому, я воліла, щоб це таємницею й зосталося. Я не зовсім розумію, що зі мною діється, це немов… немов я волію звірятися тобі, а не їм. Гадаєш, це погано, що я нещира з ними?

— Зате ти щира зі мною.

— З тобою легко бути щирою. Тобі я, напевне, сказала б про все, що діється в моєму серці. Навіть якби не мала певності, що це слушно. Знаєш, що зі мною було в ці дні, Бавдоліно? Ти мені снився. Коли вранці я прокидалася, день здавався мені чудовим, бо десь там був ти. А тоді день став здаватися похмурим, бо я не бачила тебе. Дивно, бо коли тобі смішно, ти смієшся, коли страждаєш, то плачеш, а тепер я, буває, сміюся й плачу водночас. Може, я захворіла? Але хворість ця прекрасна. Хіба можна любити свою хворість?

— Моя учителька — це ти, подруго люба моя, — усміхався Бавдоліно, — ти не повинна мене питати, бо і я думаю, що теж хворий на твою недугу.

Гіпатія простягла руку і знов торкнулася його шраму:

— Ти, напевно, належиш до добра, Бавдоліно, бо мені подобається тебе торкатися, як подобається торкатися Акакія. Торкнися й ти мене і, може, розбудиш якусь іскорку, яка ще є у мені і про яку я не знаю.

— Ні, кохання моє солодке, я боюся завдати тобі болю.

— Торкнися мене тут, за вухом. Так, так, ще… Може, через тебе вдасться викликати якогось бога. Десь у тобі є знак, який єднає тебе з чимось іншим…