Розділ «6. Бавдоліно їде до Парижа»

Бавдоліно відразу спитав його, чи він приїхав до Парижа, щоб знову стати добрим християнином і розмовляти як годиться, себто доброю латиною. Про причини, які привели його до Парижа, Абдул відповів досить ухильно. Він натякнув, що з ним трапився один випадок — очевидно, дуже небезпечний, щось на кшталт жахливого випробування, якого він зазнав ще в дитинстві, і його шляхетні батьки вирішили послати його в Париж, щоб уникнути помсти. Говорячи про це, Абдул спохмурнів і почервонів, як може почервоніти сарацин, руки йому тремтіли, і Бавдоліно вирішив змінити тему розмови.

Хлопець він був розумний і вже по кількох місяцях у Парижі розмовляв латиною й місцевою говіркою; мешкав він у свого дядька, каноніка абатства Святого Віктора, однієї зі святинь мудрості в тому місті (а може, й у цілому християнському світі), де була бібліотека, багатша від Александрійської. Саме завдяки Абдулові в наступні місяці Бавдоліно з Поетом теж отримали доступ до цієї скарбниці вселенських знань.

Бавдоліно спитав у Абдула, що він записував під час лекції, і той відповів, що нотатки арабською стосувалися деяких речей, що їх викладач розповідав про діалектику, бо ж арабська мова, безсумнівно, найкраще придатна для філософії. Провансальською ж він писав про інше. Він не хотів про це говорити, довго опирався, але погляд його немов благав попросити його ще раз, і він урешті переказав зміст написаного Бавдолінові. То були вірші, і йшлося в них приблизно про таке: «Моє кохання віддалік — несе душі моїй печаль… манить в садок, де пелена таїть тебе, любко моя…»

— Ти пишеш вірші? — спитав Бавдоліно.

— Співаю пісні. Співаю про свої почуття. Я кохаю далеку принцесу.

— Принцесу? Хто ж вона?

— Не знаю. Я бачив її — тобто не зовсім бачив, але так, немов бачив — коли був у полоні у Святій землі… одне слово, коли я переживав ту свою пригоду, про яку я ще тобі не розповідав. Серце моє запалало, і я присягнув Дамі цій вічне кохання. Я вирішив присвятити їй своє життя. Може, колись я її знайду, але боюся тієї хвилини, коли це справді станеться. Це так чудово — страждати від неможливого кохання.

Бавдоліно мало не сказав йому: ну ти й пошився в дурні, як казав його батько, але тоді згадав, що він теж страждає від неможливого кохання (хоча Беатрису він таки бачив, і образ її переслідував його ночами), і перейнявся долею свого приятеля Абдула.

Так починається міцна дружба. Того самого вечора Абдул прийшов у кімнату Бавдоліна та Поета з інструментом, якого Бавдоліно досі ніколи не бачив — у формі мигдалю, з багатьма натягнутими струнами — і, торкаючись пальцями цих струн, заспівав:

Коли струмок із джерела

Пливе прозоро, й як щорік

Гайова рожа розквіта,

А соловей неподалік

Щебече пісню вперелив,

Удосконалюючи спів —

З ним приязниться піснь моя.

Моє кохання віддалік

Несе душі моїй печаль

Одне лиш зцілить мене ввік —

На поклик твій помчу я вдаль.