Розділ «26. Бавдоліно і мандрівка волхвів»

З того часу Бавдоліно став оповідати Никиті майже безперервно, не тільки під час нічних привалів, але й удень, коли жінки скаржилися на спеку, діти мусили зупинятися, щоб попісяти, а мули раз у раз відмовлялися йти вперед. Отже, оповідь була така ж уривчаста, як їхня дорога, і Никиті доводилося вгадувати, що стоїть за прогалинами, розривами, безконечними просторами і довгими відтинками часу. І було це зрозуміло, бо, як оповідав Бавдоліно, путь дванадцятьох тривала коло чотирьох років, сповнених моментів розгубленості, нудних очікувань і болісних пригод.

Коли вони подорожували під палючим сонцем, прикривали очі від піщаних смерчів, прислуховувалися до нечуваних говірок, подорожнім, мабуть, траплялося переживати і хвилини гарячковості, і хвилини оспалого чекання. Безліч днів було витрачено на виживання, коли вони полювали на тварин, ганяючись за ними, торгувалися з дикими племенами за паляницю або шмат ягнятини, розкопували виснажені джерела у краях, де дощило раз на рік. Зрештою, міркував собі Никита, мандрівники оповідають, що коли подорожуєш у пустелі під сонцем, яке б'є тебе в голову, тебе вводять в оману міражі, ти чуєш голоси, що відлунюють вночі серед піщаних пагорбів, а коли бачиш якийсь кущ, наважуєшся скуштувати його ягід, але замість поживи вони дають тобі марева.

Не кажучи вже про те, що, як Никита чудово знав, правдомовним від природи Бавдоліно не був, а брехунові важко повірити, навіть коли він твердить, скажімо, що побував в Іконії, і як же можна йому вірити, коли він розповідає тобі, що бачив створінь, яких не може уявити собі найбуйніша фантазія, а сам він не певен, що справді все це бачив?

Лише в одну-єдину річ Никита вирішив повірити, бо Бавдоліно розповідав про це так пристрасно, що це могло бути доказом правдивості: упродовж цілої цієї подорожі наших дванадцятьох Волхвів провадило палке бажання дійти до мети. Але помалу мета ця ставала для кожного іншою. Борон з Кіотом хотіли тільки віднайти Ґрадаль, де б він не опинився — в царстві Пресвітера чи деінде; Бавдоліно ж мріяв про це царство дедалі нестримніше, а з ним мріяв І'аббі Соломон, бо там він сподівався віднайти свої десять загублених племен; Поета не вельми обходив Ґрадаль, та й царство його влаштовувало будь-яке; Ардзруні прагнув лиш втекти зі своїх земель; а Абдул, відома річ, думав, що чим далі він віддаляється, тим ближче наближається до предмета своїх цнотливих хотінь.

Лиш гурт александрійців єдиний, схоже, ступав ногами по землі — вони уклали з Бавдоліном угоду і йшли за ним із солідарності, а може з упертості, бо якщо треба знайти якогось Пресвітера Йоана, то його таки треба знайти, інакше, як твердив Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, люди потім не сприйматимуть тебе серйозно. Та може бути, що вони йшли вперед також тому, що Бойді вбив собі в голову, що дійшовши до мети, вони роздобудуть там купу чудотворних мощей (не фальшивих, як ті голови Хрестителя), привезуть їх у рідну Александрію і зроблять їхнє місто, яке не має історії, найславнішим святилищем християнського світу.

Щоб уникнути зустрічі з іконійськими турками, Ардзруні провів їх через перевали, де коні ризикували поламати ноги, а потім шість днів провадив їх через кам'яну пустелю, всипану трупами ящірок завдовжки з долоню, які поздихали від удару сонця. Добре, що ми маємо із собою харчі і не мусимо їсти цих огидних створінь, з полегкістю мовив Бойді, але він помилявся, бо через рік їм доведеться їсти ще огидніших ящірок, смажачи їх на гілці над вогнем і зі слинкою в роті очікуючи, щоб ті добряче спеклися.

Вони пройшли також через немало сіл, показуючи всюди опудало Зосими. Авжеж, іноді казав хтось, саме такий чернець проходив цими краями, залишився тут на місяць, а потім утік, бо через нього донька моя зайшла в тяж. Як це — зупинився на місяць, якщо ми мандруємо всього лиш два тижні? Коли то було? Ну, то було десь зо сім Великоднів тому — бачите отого золотушного хлопчика? Це плід того гріха. Значить, то не він — але вони всі однакові, ці монахи-розпусники. Або так: аякже, звісно, точнісінько гака сама борода, то було, певно, десь три дні тому, такий симпатичний горбань… Але якщо то був горбань, значить, то не був він, Бавдоліно, а може, ти не розумієш говірки і перекладаєш, що слина на язик принесе? І ще: ага, так, так, ми бачили його, то був він — і показували пальцем на Раббі Соломона, мабуть, через його чорну бороду. А може, їм просто траплялися найбільші бовдури?

Далі вони натрапили на людей, які мешкали в круглих наметах і привітали їх словами: «Ла еллек олла Сила, Махімет рорес Алла». Вони відповіли їм так само поштиво по-алеманському, бо одна говірка вартує іншої, а тоді показали опудало Зосими. Ті почали сміятися і заговорили всі разом, але з жестів їхніх можна було зрозуміти, що Зосиму вони пам'ятали: він проходив тут, пропонуючи голову якогось християнського святого, а вони погрожували, що запхають йому дещо в зад. З цього друзі наші виснували, що опинилися серед зграї турків-наштрикувачів, і поквапилися забратися звідти, широко всміхаючись і роблячи всілякі привітні жести, а Поет схопив Ардзруні за волосся, відводячи йому голову назад, і сказав: овва, відразу видно, що ти знаєш дорогу — ти ж послав нас мало не в пащу до антихристів; Ардзруні хрипів, що він веде їх правильною дорогою, бо люди ті — кочівники, і ніколи не знаєш, де на них наштовхнешся.

— Але далі, — запевняв він, — ми зустрічатимем тільки християн, хоч і несторіанської віри.

— Добре, — сказав Бавдоліно, — несторіани — це люди Пресвітерового племені, але відтепер будьмо уважні, коли входимо в якесь село — треба перше дивитися, чи є там хрести і дзвіниці.

Які там дзвіниці. Селища, на які вони натрапляли, були скупченням хатин з туфу, і якщо була серед них церква, то її було не впізнати — людям цим небагато було потрібно, щоб хвалити Господа.

— А ти певен, що Зосима тут проходив? — питав Бавдоліно. І Ардзруні казав, щоб він не переживав. Якось увечері Бавдоліно побачив, як він спостерігає за призахідним сонцем і немов знімає мірку з неба розпростертими руками і схрещеними пальцями обидвох рук, утворюючи немов трикутні віконця, крізь які дивиться на хмари. Бавдоліно спитав, навіщо він це робить, і той сказав, що хоче встановити, де та велика гора, біля якої щовечора зникає сонце під великим склепінням скинії.

— Матінко Божа, — заволав Бавдоліно, — ти що, теж віриш в ту історію зі скинією, як Зосима і Козьма Індикоплов?

— Як мені не вірити? — здивувався Ардзруні, немов у нього спитали, чи вірить він, що вода мокра. — Інакше як би я мав певність, що йдемо ми тим самим шляхом, що й Зосима?

— Значить, ти знаєш мапу Козьми, яку все обіцяв нам Зосима?

— Не знаю, що там обіцяв вам Зосима, але мапа Козьми у мене є. — Він вийняв зі своїх саков пергамен і показав друзям.

— Ось, бачите? Це краї Океану. По той бік лежать землі, де жив Ной до потопу. На крайньому сході від цих земель розташований Земний Рай, відділений від Океану теренами, які населяють потворні створіння, — через ці терени нам теж доведеться пройти. Тут добре видно, що, витікаючи з тих благословенних земель, Євфрат, Тигр і Ґанґ пропливають під Океаном, перетинають терени, до яких ми прямуємо, і впадають у Перську затоку, а течія Нілу більш звивиста, і тече він через допотопні землі, входить в Океан, продовжує свій шлях через північні низовини, точніше по землі єгипетській, і вливається в Ромейську затоку, яку латиняни спочатку називають Медітерранеумом, а далі — Геллеспонтом. Так-от, нам доведеться йти шляхом на схід спершу до Євфрату, потім до Тигру, а відтак до Ґанґу і звернути на східні низовини.

— Але, — втрутився Поет, — якщо царство Пресвітера Йоана так близько до Земного Раю, то, щоб дістатися до нього, нам треба буде перетнути Океан?

— Воно близько до Земного Раю, але по цей бік Океану, — відказав Ардзруні. — Радше нам треба буде перетнути Самбатіон…