Розділ без назви (1)

— Вона має дещо сказати.

Лорі невпевнено промовила:

— Вона в глибокій комі, Люсі… Ймовірність, що вона опритомніє…

— Вона повернулася щось нам сказати. І Бог її не відпустить, доки вона це не скаже.

— Але ж як це може бути, Люсі? — спитав Дік.

— Не знаю, — промовила Люсі. — Але я боюся це почути. Смерті не скінчилися. Вони тільки починаються. Ось чого я боюся.

Запала довга тиша, яку врешті порушив Джордж Річардсон.

— Мені час до лікарні. Лорі, Діку, ви мені обоє будете потрібні.

«Але ж ви не залишите отак цю мумію, ні?» — мало не спитав Ларрі і щосили стиснув губи, щоб не випустити цих слів.

Усі троє пішли до дверей, Люсі дала їм верхній одяг. Температура вночі була ледве вища за шістдесят градусів[129], і їхати на мотоциклі з коротким рукавом було холодно.

— Чи можемо ми щось для неї зробити? — тихо спитав Ларрі в Джорджа.

— Люсі знає про крапельницю, — сказав Джордж. — А більше нічого й не зробиш. Розумієте…

Він замовк. Звичайно, всі розуміли. Що тут розуміти — і так усе видно.

— На добраніч, Ларрі, Люсі, — сказав Дік.

Вони пішли. Ларрі знову побрів до вікна. Надворі всі стояли в очікуванні. Жива? Мертва? Помирає? Може, зцілена Божою силою? Сказала що-небудь?

Люсі обійняла його за талію; Ларрі аж підскочив від несподіванки.

— Я люблю тебе, — промовила вона.

Він намацав її, пригорнув. Опустив голову і безпорадно затремтів.

— Я тебе люблю, — спокійно промовила вона. — Усе гаразд. Нехай. Відведи душу, Ларрі.

Він заплакав. Сльози були пекучі й важкі, мов кулі.