Розділ без назви (1)

— Гарольд? — урешті сказала вона.

— І Надін Кросс, — погодився він. — Вони завдали нам болю. Серйозного. Але й близько не заподіяли того, чого хотіли. І якщо ми спіймаємо його до того, як вони досить далеко заїдуть на захід…

Він витяг руки, поранені, розідрані — і різко плеснув у долоні, аж суглоби хруснули. Жили напнулися на внутрішній поверхні зап’ясть. Раптом на його лице спливла холодна посмішка, від якої Френ майже здригнулася. Занадто знайома їй була та гримаса.

— Не посміхайся так, — попросила вона. — Ніколи!

Посмішка зникла.

— Люди від світанку вже прочісують пагорби, — продовжив він, уже не всміхаючись. — Не думаю, що вони їх знайдуть. Я їм сказав: далі ніж на п’ятдесят миль від Боулдера на захід не йти, незалежно ні від чого — а мені думається, Гарольдові кебети вистачило проїхати далі. Але ми знаємо, як вони це зробили. Вони приєднали вибухівку до рації…

Френ тихо охнула, і Стю стурбовано подивився на неї.

— Що з тобою, сонечко? Спина?

— Ні, — раптом вона зрозуміла, що мав на увазі Стю, говорячи, що Нік тримав у руках коробку, коли вибухівка здетонувала. Раптово зрозуміла все. Говорячи повільно, вона розповіла йому про шматочки дроту і коробку з-під рації під столом для аерохокею.

— Коли б ми обшукали весь будинок, а не просто взяли цю чортову к-книжку, ми б могли знайти бомбу! — сказала вона, і її голос затремтів, вона почала затинатися. — Н-Нік і Сью б-були б ж-живі і…

Він пригорнув її.

— То он чому Ларрі сьогодні зранку такий сумний ходить? Я думав, це тому, що я його вдарив. Френні, ну як же ви могли здогадатися, га? Звідки вам було знати?

— А треба було! Нам треба було знати!

Вона зарилась обличчям у теплу темряву його плеча. Знову потекли гарячі сльози. Він обіймав її, незручно нахилившись, щоб ліжко з електронним управлінням не склалося.

— Я не хочу, щоб ти винуватила себе, Френні. Так сталося. Я тобі точно кажу: ніхто й ніяк — хіба, може, сапер — не міг би зробити якийсь конкретний висновок за кількома шматочками дроту і порожньою коробкою. От якби вони десь парочку динамітних шашок забули — то вже інша річ. Але ж вони їх не лишали. Ти тут не винна, і ні я, ні будь-хто в Зоні не стане тебе винуватити.

Поки він говорив, у її голові повільно, спізніло поєднувалися дві речі.

Усередині залишилося тільки троє людей… просто чудо.

Матінка Ебіґейл… вона повернулась… о, і вона в жахливому стані… чудо потрібне!

Тихо засичавши від болю, вона трохи підвелася на ліжку, щоб зазирнути в обличчя Стю.

— Матінка Ебіґейл, — промовила вона. — Ми б усі лишалися всередині під час вибуху, коли б вони не приїхали нам сказати…