Розділ без назви (1)

Ларрі дивився на них із вікна спальні. За ним, на їхньому з Люсі ліжку, непритомна лежала матінка Ебіґейл. Сухий, хворобливий запах, який ішов від неї, бив у ніс і викликав нудоту — Ларрі терпіти не міг блювати, але він терпляче сидів поруч. Це йому за те, що втік, коли загинули Нік і Сьюзен. Він чув позаду притишені голоси — люди прийшли чувати біля її ліжка. Джордж скоро поїде в лікарню подивитися, як там решта пацієнтів. Зараз їх було лише шістнадцять. Трьох виписали. А Тедді Вейзак помер.

Сам Ларрі зовсім не постраждав.

Той самий старий Ларрі — свою голову тримає, коли інші голови кладуть. Його відкинуло вибухом через доріжку на клумбу, але він не отримав навіть подряпини. Навколо гострою шрапнеллю сипались уламки, але жоден його навіть не зачепив. Нік загинув, Сьюзен загинула, а він лишився неушкодженим. Ларрі Андервуд у своєму репертуарі.

Тут чувають, там, надворі, чувають. Уздовж усього кварталу. Шістсот людей, цілком може бути. Гарольде, ти б міг прийти ще з десятком гранат — і вже все закінчити. Гарольд. Він їхав слідами Гарольда через усю країну, за пачками з-під батончиків і розумними імпровізаціями. Ларрі ледь собі пальці не відхопив, заправляючись у Веллсі, а Гарольд просто витяг затичку — і викачав. Саме Гарольд, який просився в різні комітети, набував серед людей популярності. Гарольд, який пропонував проголосувати за попередній Комітет у повному складі. Розумний Гарольд. Гарольд і його книга. Гарольд і його посмішка.

Це Стю добре казати, що ніхто б не здогадався, що задумали Гарольд і Надін, побачивши обрізки дроту на аерохокейному столі. З Ларрі такі справи не проходили. Він же й раніше бачив блискучі імпровізації Гарольда. Одну з них той написав на даху сараю на висоті майже двадцяти футів[128], Боже милий. Треба було здогадатись. Інспектор Андервуд добре вміє винюхувати папірці від цукерок, а от динаміт — не дуже. Правду кажучи, інспектор Андервуд — йобаний довбодятел.

«Ларрі, коли б ти тільки знав…»

Голос Надін.

«Якщо хочеш, я стану на коліна і благатиму».

Це був інший шанс відвернути вбивства і руйнування… і про нього він нікому не наважиться сказати. А воно б тоді могло допомоги — ще не було запізно? Можливо. А то — якщо не конкретна бомба з динаміту і рації, то все одно був би якийсь загальний план.

План Флеґґа.

Так, за лаштунками завжди Флеґґ, темний лялькар, який смикає за мотузки Гарольда, Надін, Чарлі Імпенінга, Бог знає скількох іще. Люди в Зоні були б раді публічно лінчувати Гарольда, але то все одно робота Флеґґа… і Надін. А хто, як не Флеґґ, відправив її до Гарольда? Але до того, як іти до Гарольда, вона прийшла до Ларрі. І він їй відмовив.

А як він міг погодитися? Він же відповідальний перед Люсі. Оце було надзвичайно важливо, не тільки через неї, а й тому, що один-два неправильні кроки могли б його назавжди зруйнувати як людину, як чоловіка. Тому він їй і відмовив, і, мабуть, Флеґґ дуже задоволений їхньою вчорашньою роботою… коли справді його звати Флеґґ. О, а Стю все одно живий, і він — рупор Комітету з даром мовлення, яким ніколи б не міг скористатись Нік. І Ґлен живий, і, на думку Ларрі, він — головний мозок Комітету, але Нік був душею Комітету, а Сью разом із Френні виступали в ролі його совісті. «Так, — подумав він з гіркотою, — а таки вдалася вечірня робота цьому падлюці. Він, певне, щедро винагородить Гарольда з Надін, коли ті до нього прибудуть».

Він відвернувся від вікна, відчуваючи болючу пульсацію під лобом. Річардсон слухав пульс матінки Ебіґейл. Лорі возилася з крапельницями. Дік Елліс стояв поряд. Люсі сиділа біля дверей і дивилася на Ларрі.

— Як вона? — спитав Ларрі в Джорджа.

— Так само, — відказав Річардсон.

— Переживе ніч?

— Не можу сказати, Ларрі.

Жінка в ліжку була немов скелет, туго обтягнутий попелястою шкірою. Здавалося, вона не має статі. Більша частина волосся в неї випала, грудей не було, рот був розтулений, і з нього виривалося хрипке дихання. Ларрі вона нагадувала юкатанську мумію, яку він колись бачив на картинці — не розкладену, а висушену, забальзамовану, вічну.

Так — оце вона така зараз і була: не матінка, а мумія. Єдиною ознакою життя було оте важке дихання — наче вітерець над стернею. Як вона досі тримається при житті? Ларрі не міг зрозуміти… і який же Бог послав її на таке? Для чого? То, певне, був якийсь жарт, якийсь усесвітній гігантський прикол. Джордж казав, що йому доводилося чути про подібні випадки, але жоден із них не був наскільки екстремальним, і сам він ніколи не очікував, що таке побачить. Вона якось… їла себе. Її тіло продовжувало працювати ще довго після того, як вона мала би впасти від голоду. Вона від’їдала поступово якісь частини себе, які є невід’ємними. Люсі, яка поклала її в ліжко, тихим, здивованим голосом казала, що старенька важила навряд чи більше за дитячого повітряного змія, її могло звіяти чи не найлегшим вітром.

І тут Люсі раптом промовила зі свого кутка, змусивши всіх здригнутися.