Розділ без назви (1)

Тихе бурмотіння голосів, які в темряві уже втратили обличчя…

— Та, мабуть, узимку все буде гаразд. От точно вам кажу. Він же через гори не перелізе — там і машини, і сніг. А от навесні…

— А якщо в нього кілька атомних бомб?

— Та на хуй йому атомні, а кілька отих нейтронних не хоч? Чи ще решту шість із отих семи чаш, що Саллі казала?

— А літаки?

— Що ж робити?

— Не знаю.

— Щоб я так знав…

— Навіть не придумаєш ні фіга.

— Всратись і закопатись!

І приблизно о десятій Стю Редман, Ґлен Бейтман і Ральф Брентнер підійшли до них, розмовляючи тихо й роздаючи листівки з тим, щоб відсутнім це було переказано. Ґлен трохи накульгував, бо круг від електроплити влучив йому в праву литку і відрізав шматок. На роздрукованих листівках було написано: «ЗБОРИ ВІЛЬНОЇ ЗОНИ * ГЛЯДАЦЬКА ЗАЛА “МУНЦІНҐЕР” * 4 ВЕРЕСНЯ * 20:00».

Це був наче сигнал розходитися. Люди мовчки побрели геть у темряві. Більшість із них забрали листівки з собою, хтось зім’яв у кульку і пожбурив геть. Усі пішли додому, щоб спробувати поспати.

А може, навіть побачити сни.

——

Глядацька зала була вщерть заповнена, але дуже тиха, коли Стю розпочав збори наступного вечора. За його спиною сиділи Ларрі, Ральф і Ґлен. Френ спробувала встати, але спина в неї ще дуже боліла. Не усвідомлюючи моторошної іронії такої дії, Ральф долучав її до засідання за допомогою рації.

— Нам треба обговорити декілька речей, — промовив Стю зважено і стримано. Його голос, хоч і не дуже підсилений, було добре чути в притихлій залі. — Гадаю, тут немає жодної людини, яка б не чула про вибух, який убив Ніка, Сью та інших, і нема таких, хто не знає про повернення матінки Ебіґейл. Це все треба обговорити, але ми б воліли почати з доброї новини. Яку повідомить вам Бред Кічнер. Бреде!

Бред пішов до трибуни, і близько так не нервуючись, як на закритих зборах, і його привітали млявими оплесками. Вийшовши, він став обличчям до людей, схопився за трибуну обома руками і просто сказав:

— Завтра вмикаємо.

Тепер уже оплески були значно гучніші. Бред підняв руки, але оплески котилися на нього, немов хвиля. Вони тривали тридцять секунд чи й більше. Пізніше Стю розповів Френні, що коли б не події останніх двох днів, то Бреда, мабуть, підхопили б на руки і пронесли на плечах навколо зали, як регбійного хавбека, який забив переможний гол у чемпіонаті в останні тридцять секунд. Кінець теплої пори був настільки близький, що аналогія виходила абсолютно точна.

Але нарешті оплески вгамувалися.