Розділ без назви (1)

— Вмикати будемо опівдні, і прошу вас усіх бути в цей час удома й готовими. Готовими як? Треба зробити чотири речі. Слухайте, запам’ятовуйте: це важливо. По-перше, вимкніть усі лампочки й електроприлади, якими не користуєтеся. По-друге, це саме стосується порожніх будинків навколо. По-третє, якщо почуєте запах газу, ідіть туди й вимкніть його джерело. По-четверте, якщо почуєте пожежну сирену, ідіть туди, звідки вона лунає… але обережно, розумно. Давайте не ламати шиї в мотоциклетних аваріях. А тепер — є питання?

Кілька питань було, і всі вони стосувалися того самого, про що вже говорив Бред. Він терпляче відповідав, єдиною ознакою хвилювання було те, що він весь час гнув блокнот туди-сюди.

Коли питання майже вичерпалися, Бред сказав:

— Хочу подякувати людям, які гарували, як верблюди, щоб у нас усе запрацювало. І хочу нагадати Комітету енергетики, що він не припиняє свого існування. Ще будуть перепади на лініях, збої, необхідність знайти паливо в Денвері й привезти його звідти. Сподіваюся, ніхто наш Комітет не залишить. Містер Ґлен Бейтман каже, що до першого снігу в нас може бути десять тисяч людей, а до наступної зими — ще більше. У Лонгмонті й Денвері є електростанції, які можна буде запустити до кінця наступного…

— Якщо оцей бандюк не зробить, що захоче! — почувся хрипкий вигук із задніх рядів.

На мить запала тиша. Бред стояв, блідий, мов стіна, мертвою хваткою вчепившись у трибуну. «Він не зможе закінчити!» — подумав, Стю, але Бред усе-таки спромігся продовжити, і голос у нього став на диво рівний.

— Хто там це сказав, а моя справа — енергетика. Але я гадаю, що ми тут ще будемо жити довго після того, як із цим типом буде покінчено. Коли б я так не думав, мотав би дріт на його боці. У труні ми його бачили, правильно?

Бред зійшов із трибуни, а хтось інший крикнув:

— Правильно, щоб він здох!

Цього разу оплески були потужні, гучні, майже дикі, але щось у них Стю не сподобалося. Йому довелося доволі довго гупати молотком, щоб угамувати збори.

— Наступний пункт порядку денного…

— До сраки порядок денний! — різко вигукнула якась молодиця. — Поговоримо про темного чоловіка! Про Флеґґа! Давно пора, я б сказала!

Почувся схвальний рев, вигуки «Не до речі!», бурчання з приводу слів, які дібрала жінка, паралельні балачки.

Стю так сильно бухнув молотком об трибуну, що він відвалився від ручки.

— У нас збори! — крикнув він. — У вас буде змога поговорити про що завгодно, але оскільки я веду ці збори, то вимагаю… ТИШІ!

Останнє слово він крикнув із такою силою, що луна від нього пронеслася залою, наче бумеранг — і всі нарешті замовкли.

— Ну от, — промовив Стю позірно тихо й спокійно, — наступним пунктом буде доповідь про те, що сталося в домі Ральфа ввечері другого вересня, і це, мабуть, треба робити мені, раз мене вже обрали головним правоохоронцем.

І знов-таки було тихо, але, як і в оплесках останнім словам Бреда, щось у цій тиші Стю не зовсім подобалося. Вони нетерпляче нахилилися вперед, обличчя в них стали якісь пожадливі. Від цього маршалові стало неспокійно, він відчув навіть певну розгубленість: Вільна зона докорінно змінилася за дві останні доби, і він уже не розумів, яка вона тепер. Він відчув себе приблизно так, як під час пошуків виходу з епідемічного центру в Стовінгтоні — як муха, що спіймалася в павутиння невидимого павука. Тут було стільки невідомих йому облич, стільки незнайомців…

Але зараз часу на роздуми про це не було.

Він коротко описав події, що відбулися до вибуху, не обмовившись про передчуття Френ в останню хвилину; із такими настроями краще без цього.