Розділ без назви (1)

— Просто чудо, — повторив Стю. — Вона врятувала нам життя. Навіть якщо вона…

Він замовк.

— Стю!

— Вона врятувала нам життя своїм поверненням, Френні. Вона врятувала нам життя.

— Вона померла? — спитала Френ. Схопила його за руку, стиснула: — Стю, вона теж померла?

— Вона повернулася в місто приблизно за чверть до восьмої. Її привів за руку хлопчик Ларрі Андервуда. Він нічого не міг сказати — ти ж знаєш, як він, коли хвилюється, — але він привів її до Люсі. Там вона просто впала, — Стю похитав головою. — Боже мій, як вона тільки змогла стільки пройти… що вона там їла, що робила… Я тобі дещо скажу, Френ. У світі таке буває, таке діється, яке мені в Арнетті навіть і не снилося. Я думаю, ця жінка від Бога. Чи була від Бога.

Френ заплющила очі.

— Вона померла, так? Уночі. Вона повернулася померти…

— Ще не померла. Усе виглядало на те, і Джордж Річардсон каже, що їй небагато лишилось, але вона жива, — він просто, відверто на неї подивився. — І мені страшно. Вона врятувала нам життя своїм поверненням, і я боюся її, боюся причини її повернення.

— Що ти хочеш сказати, Стю? Матінка Ебіґейл ніколи б не зробила нічого поганого…

— Матінка Ебіґейл робить, як Бог їй скаже, — різко сказав він. — Той самий Бог, який власного сина вбив, наскільки я чув.

— Стю!

Вогонь у його очах згас.

— Я не знаю, чого вона повернулась і чи має вона ще що нам сказати. Просто не знаю. Може, вона помре, не опритомнівши. Джордж каже, що це найбільш імовірно. Але я точно знаю, що цей вибух… і загибель Ніка… і її повернення… розкриють усім тут очі. Вони говорять про нього. Вони знають, що саме Гарольд підклав бомбу, але вважають, що це він змусив Гарольда це зробити. Чорт, та я й сам так думаю. Багато хто також каже, що саме через Флеґґа матінка Ебіґейл отак повернулась. А от я — не знаю. Таке враження, що я нічого не знаю, але мені страшно. Наче все погано скінчиться. Раніше в мене такого відчуття не було, а зараз є.

— Але ж є ми, — майже благально промовила вона. — Ми і дитина, правда? Правда?

Він довго не відповідав. Вона не очікувала, що він щось скаже. А тоді Стю сказав:

— Так. Але чи надовго?

——

Того дня, третього вересня, коли почало сутеніти, люди почали поволі, немов без мети, підходити вулицею Тейбл-Меса-драйв до будинку Ларрі й Люсі: по одному, по двоє, по троє. Вони сиділи на сходинках будинків, двері яких Гарольд позначив хрестиками. Сиділи на бордюрах, на газонах, які висохли й стали бурими, поки це літо довго закінчувалося. Говорили мало, тихо. Курили цигарки та люльки. Був там Бред Кічнер — одна рука в нього була товсто перебинтована й висіла на перев’язі. Була там і Кенді Джонс, і Річ Моффат прибрів із двома пляшками канадського віскі «Блек Вельвет» у газетярській торбі. Норман Келлоґґ сидів поряд із Томмі Ґерінджером, підкатавши рукави на обпечених сонцем веснянкуватих біцепсах. Юний Ґерінджер і собі підкатав рукави. Гаррі Данбартон і Сенді Дюш’єн сиділи разом на підстилці, тримаючись за руки. Дік Воллмен, Чіп Гобарт і шістнадцятирічний Тоні Донаг’ю сиділи біля підворіття в півкварталі від будинку Ларрі, передаючи по колу пляшку віскі «Кенедіен Клаб», а за нею теплий севен-ап. Патті Кроґер сиділа поряд із Ширлі Геммет. Між ними стояв кошик із харчами. Їжі там було багато, але вони майже не їли.

О восьмій люди вже рясно сиділи й стояли понад вулицею — і всі дивилися на будинок. Перед ним стояв мотоцикл Ларрі, а великий «кавасакі-650» Джорджа Річардсона — поряд із ним.