Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

28

Популярний мадригал наспівували майже всі. Жорстка шалена гармонія, пронизана світлом, з гострими кусочками меланхолії. Квартети, квінтети та більші групи ходили по житлових районах або заходили навіть у горілчані закусочні, і розносили мелодію, одіті у скромні чорні костюми. Фонова труба, що звучала на одній ноті, була єдиним застереженням, що ваше серце буде розбите. — Був травень, і — о Боже, — навіть божевільний Карло Джесуальдо. Люди зупинялися, коли щось робили, і слухали мадригал, поки не розчулювалися на сльози. Високі голоси та альти вели свою стрімку мелодію, а потім тенори або баси все руйнували — це виглядало як музичний двобій, якого не можна побачити. Після потопу всі погоджувалися, що мадригал — саундтрек нашого життя.

Діді випала зі своєї скай-панк-групи і приєдналася до восьмиголового хор-мадригалу. У неї був тромб десь глибоко всередині душі, пов'язаний з людьми, яких вона втратила у потопі, або могла дізнатися про це пізніше. І нескінченні розмови, де кожен порівнював свої втрати з іншими трагедіями, лише змушували її відчувати себе скупою. Прості слова: "Мій брат все ще відсутній", Діді хотіла замінити іншими. Їй потрібна була альтернатива тупому повторюванню фактів, спосіб поділитися своєю незграбною душею без усяких умовностей, і до її здивування вона знайшла його в дивних старих піснях про приречених коханців.

Вона попрямувала до дверей, змінивши білу блузку та чорну спідницю (з її старої професії офіціантки) і чорні високі черевики, і впіймала себе на тому, що дивиться на пусту спальню Патриції. Фактично тепер це була блідо-біла коробка, яка виглядала меншою без меблів. Зі слідами на стіні і підлозі, звідки забрали ліжко.

Патриція з'явилася знову — після того, як зникла на кілька тижнів, зайнята якоюсь справою у Денвері. І вона здавалася справді задоволеною, ніби демони, які вселялися у неї з кожного вечора аж до світанку, нарешті відчепилися від неї. Сидячи з Діді та Рахелін годинами на старому дивані, Патриція витягувала довгу шию і слухала всі їхні історії та страхи, і якось завжди казала точно правильні речі.

Хор Дейді подзвонив з вулиці, і вона вибігла, щоб приєднатись до них — вони йшли співати по темних вуличках. Електрика постійно відключалася, і люди, які ще працювали, переходили на чотириденний робочий тиждень, тому що PG&E гарантувала подачу енергії лише з понеділка по четвер. Що було ще гірше, Hetch Hetchy продовжувало лихоманити, і ви ніколи не знали, чи буде вода у крані. Половина магазинів на вулиці Валенсії накрилися. Колготки та спідниці Діді теж. Її горло стало сухим. Вона зробила кілька вокальних вправ, регулюючи дихання, а її товаришка по меццо-сопрано, Джуліан, засміялася з співчуттям і розумінням. Група пройшла повз будинок, який був у вогні, і люди поливали його відрами. Дим потрапив у горло Діді. Але потім вони опинилися у кафе, яке було наповнене людьми, випили простої кави з автомата і почали співати, і Діді розчинилася в музиці, яка понесла її кудись, як завжди.

Рахелін завжди була хазяйкою їхньої квартири, будучи офіційним орендарем і найстаршою поміж них. Але після повені лідером стала Патриція. Рахелін не могла впоратися, коли проблема торкалася більшості людей, а Патриція, здавалося, легко їх вирішувала.Діді і Рахелін зі здивуванням говорили одна одній, що деякі люди просто народжені для кризових часів. І дякували Богу, що Патриція була з ними. Патриція легко плавала у всьому, і через деякий час їм навіть не потрібно було просити, щоб вона вирішувала їхні проблеми. Вони не могли повірити, що це була та сама дівчина, яка кидала у них гарячим хлібом.

Після того, як вони закінчили співати, Діді та її хор розійшлися по кафе, приймаючи подяки та подарунки. Вона завела розмову зі старим геєм на ім'я Реджинальд, чиї руки були покриті прекрасними татуюваннями комах.

— Я порівнюю себе зі Срібним лебедям, який думає, що його час співати давно минув, — сказав Реджинальд.

— Співати ніколи не пізно, — сказала Діді. — Ходімо з нами. Ми йдемо у наступне місце, і я впевнена, що ви знайдете там іншого лебедя.

— Я повинен йти додому, — сказав на це Реджинальд. Але зупинився на півдорозі, ніби подумав про повернення у порожню квартиру.

Патриція робила дещо дивне, за кілька днів до того, як виїхала. Діді прала білизну — знов і знов — лаючись в хмарі пари, випадково підняла очі і побачила обличчя Патриції позаду неї в блакитному дзеркалі. Патриція дивилася на неї так, як коханець (як Діді собі уявляла) дивиться на партнерку після сексу — з певною формою власності. Або таким поглядом, яким ви оглядаєте домашнього улюбленця, якого ви щойно купили, щоб прикрасити собі життя. Дещо у погляді Патриції змусило зачесатися шкіру на її голові.

— Що ти... — Діді крутанулася навколо, піднявши яскраво-червоні руки, але Патриція вже втекла.

Відчувалася нестача ліків від ВІЛ-інфекції, разом з усіма іншими препаратами, і тоді, як правило, Реджинальд знаходився у тихій паніці. Але Патриція щось зробила, і Реджинальд вилікувався. Принаймні, це було слово, яке Патриція використовувала — вилікувався.

— Ви нікому не повинні казати. — Він прокинувся посеред ночі, коли вона нахилилася над ним. Дві її руки і одне коліно були на матраці, а одна нога на підлозі. Вона оділа великий чорний капюшон, з якого виглядало лише гостре біле підборіддя і кілька пасем темного волосся. — Я повинна залишити це місто, можливо, назавжди, — сказала вона. — І я не хочу залишити вас умираючим.

Патриція не пояснила, чому їй довелося покинути місто, і ще менше сказала про те, як вона його вилікувала. Вона просто зробила щось складне і неінвазивне, стоячи на колінах біля підніжжя його ліжка, і Реджинальд на мить відчув запах горілої редьки.

— Це складно, — і це було все, що вона сказала голосом набагато старішої жінки. Хрипло. Гірко. — Я викликана на битву. — Реджинальд почав питати, проти кого? Але вона вже пішла. Реджинальд запідозрив, що все це дивний сон, але вона залишила на підлозі довге чорне волосся, і так, його вірусна інфекція була на абсолютному нулі пізніше, після тестів.

І тепер Реджинальд не був упевнений, що сказати комусь, з ким він міг зайнятися сексом.

Діді потягнула Реджинальда до клубу Довре, і познайомила його з Персивалем, який був свого роду архітектором чи щось подібне, з сірим волоссям і тістоподібним обличчям, як у британських кінозірок 1970-х років. Він навіть носив жилет.