Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

— У нас небагато часу, все швидко змінюється, — сказала Патриція у вухо Дянти з тихою чіткістю. — Ти перетворила свою провину на обурення, бо це здавалося найлегшим виходом. Ти не зможеш рухатись далі, поки не повернешся до ірраціонального почуття провини, а потім до прощення самої себе.

Раціональна частина свідомості Дянти підказала їй, що цей аналіз був надто простим і прямолінійним, але вона відчула, що кивнула, приймаючи його. За ними спостерігали, хоча ніхто інший не міг почути того, що сказала Патриція.

— Я можу допомогти, — сказала Патриція. — І я хочу допомогти, і не тільки тому, що нам потрібно, щоб ти працювала з нами. Якщо я допоможу тобі відкинути почуття провини, яку ти перетворила у броню, і яка заважає кожному твоєму рухові, що ти зробиш для мене взамін?

Дянта виявилася настільки близькою до того, щоб сказати, що буде робити все, що захоче Патриція, взагалі все. І тоді це вдарило її: вона була шокована. Вона була так близько до того, щоб стати рабинею своєї колишньої найкращої подруги. Дянта відступила, ледь не перекинувши стіл, заставлений стравами.

— Серйозно... — Дянта схлипнула, щоб згадати розташування м'язів свого обличчя і повернути йому нормальний вираз. — Я серйозно... Що з тобою трапилось?

— Чесно? — Патриція знизала плечима. — У мене були чудові вчителі в Сан-Франциско. Але головне, я закохалася в чоловіка, який побудував машину кінця світу.

Патриція відвернулася і пішла геть. Дянта впала у крісло, притиснувши руку. Найгіршим було те, що вона взагалі не врятувалася від тиску Патриції. Вона буде готова зробити все, що Патриція попросить, і досить скоро. Напевно, саме тоді вона відчула себе самотньою. Або пізніше, тієї ж ночі.

Теодольф Роуз нарешті став щасливим. Його шия була прикріплена до кам'яної стіни широким сталевим коміром, який натирав йому щелепу і ключицю, а руки та ноги були заглиблені в ту ж саму стіну, і нили. Далеко нагорі він чув звуки в Еліслі Холл: студенти бігали туди і назад, вчителі співали під херес, був навіть мадригальний хор. Окрім коміра та стіни, які тримала його, на нього була накладена дюжина заклинань. Його викрадачі принесли йому їжу і обмили його, і тепер він був у найміцнішій в'язниці в світі, яка не дозволяла його врятувати. Але це було набагато краще, ніж бути дерев'яною лялькою.

Плюс у нього були відвідувачі! Як наприклад Патриція Дельфін, яка кілька днів тому відкрила його комірчину. З тих пір вона приходила принаймні раз на день, викликаючи у нього повагу тим, шо не насміхалася і не пробувала його лякати. Вона перетворилася на дуже страшну жінку, яка рухалася як асасин. Безіменна школа вбивць дала би Патриції кращі оцінки за беззвучну ходу, треновані ноги, поворот на праве плече і відсутність милосердя у її морських зеленуватих очах. Вона могла прикінчити його, а він навіть не побачив би, як вона підійшла. Спостерігаючи за тим, як вона закриває за собою важкі білі двері, Теодольф відчував певну гордість за свою колишню студентку.

— Міс Дельфін, — сказав він. Вона принесла йому поїсти. Риба і картопля! Їжа богів. Теплий крохмальний запах вирвав його зі звичайного стану.

— Привіт, Король льоду, — сказала вона. Вона завжди називала його Королем льоду. Він не знав, що це означає.

— Мені дуже приємно, що ви прийшли мене провідати, — сказав він, як завжди. — Я бажаю, щоб ви дозволили мені допомогти вам.

— Як ти мені допоможеш? — Патриція прийняла такий вигляд, який давав зрозуміти, що у неї були вміння, які були страшнішими за весь інший її арсенал.

— Я вже казав вам про видіння, яке я мав у Асасінській святині. Цей час настане: остання війна між наукою та магією. Знищення буде вражаючим. Світ буде розірваний, роздертий на шматки.

— Як сказав Кавасіма, видіння майбутнього майже завжди туманні, — сказала Патриція. — Лоуренс і його люди створили таку машину, ми її зруйнували. Кінець історії.

— Ох. Я пам'ятаю Лоуренса! — Теодольф посміхнувся. — Я спробував все, що знав, щоб змусити його піти проти вас, ви це бачили. Я використав всю мою підступність. Але він вперто захищав вас. Чортів сопляк — Його голос звучав як розсипаний попкорн.

Після цього Патриція завелася.

— Це неправда, — сказала вона. — Він присягнув мені. Я пам'ятаю. Коли я його найбільше потребувала, він зник. Я ніколи не могла покластися на нього, коли ми були дітьми.

Теодольф намагався знизати плечима, але його плечі були втиснуті у камінь.

— Думайте що хочете, — сказав він. — Але я був там, і бачив усе. Лоуренса побили, тому що він не відмовився від вас. Він плюнув на мої найстрашніші образи. Я добре це пам'ятаю, тому що це був початок того шляху, який привів мене сюди.