Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

— Найкращий момент у моєму теперішньому житті полягає в тому, що я не повинна вас слухати. — Патриція знову здавалася уразливою дитиною, ніби він якимось чином досяг її відкритого нерва, навіть не усвідомлюючи цього. — Я пережила всі твої дурні розумові ігри. І все, що відбулося пізніше. До побачення, Король льоду — Вона поставила тарілку з їжею на дерев'яну полицю перед його обличчям, а потім вилетіла за двері, навіть не чекаючи, щоб він подякував їй за рибу та картоплю. Його насолода була дивовижною.

Кури жили в курятнику з невеличким двором, який був слизьким від їхнього посліду, незалежно від того, як часто його згрібали лопатою. Головний півень був кольору глини, перемішаної з землею, і звався Драйком — він ставав нерухомим, як отруйна риба, коли хтось намагався наблизитися, і очима слідкував за злочинними діями прибульця. Інші кури, розкидані по подвір'ї, атакували незнайомця по його команді. Щоб пом'якшити відношення до себе ви повинні були дати цим маленьким фраєрам знати, хто тут справжній бос, інакше вони будуть їздити на вашій дупі завжди.

Роберті довелося захищати обличчя руками і криком, "Попереджаю, я вбила людину!" до Драйка та його команди. Кури не відреагували, почавши чергову атаку на щиколотки Роберти, і вона була змушена вискочити за огорожу, отримавши свого роду ляпас. Вона нахилилася до огорожі, зазирнувши у темні маленькі очі Драйка, що говорили "Попробуй підійди до мене", і отримала миттєвий доступ до каталогу кількох десятків способів відплати. Починаючи від незначних актів садизму, що не залишать жодної відмітки, до позбавлення Драйка від пір'я назавжди. Роберта могла зобразити їх. Її руки були готові. Вона могла провчити цю тупу птицю, це було легко.

Після цієї думки виникла нудота, і Роберті довелося сісти в багнюку, небезпечно близько нахилившись носом до дротяних шестигранників огорожі. Чорт. Звичайно, вона не збиралася завдавати шкоди цьому курчаті. Це було би божевіллям, чи не так? Вона подивилася на Драйка, який все ще був надутим кульком, і відчула духовну спорідненість з маленьким психом.

— Слухай, — сказала вона Драйку. — Я знаю, через що ти пройшов. Я теж через дещо пройшла. Я просто втратила обох батьків, у яких було багато незавершених справ. Я довго думала, що ніколи більше не захочу навіть говорити з ними, і тепер, коли я більше ніколи цього не зможу, я розумію, наскільки неправою я була. Я навіть не очікувала пережити їх; це вони повинні були сумувати за мною і відчувати себе безпорадними, а не навпаки. І я кажу те що думаю: чи не можемо ми бути друзями? Я обіцяю, що не буду заперечувати проти твоєї влади. Я просто хочу бути одним з твоїх лейтенантів чи щось на зразок. Гаразд? Чесно.

Драйк витягнув свою шию і трохи розслабився. Поглянув на Роберту ще раз, а потім кивнув, повільно.

— Скажи своїй сестрі, — сказав півень, — що вона тягнула надто довго, і що вже пізно.

— Що? — Роберта підхопилася на ноги, її негайно знудило і вона знову була змушена сісти на задницю.

— Ти мене чула, — сказав Дрейк. — Передай їй повідомлення. Вона сказала, що їй потрібно більше часу, щоб відповісти, ми дали їй більше часу. Це просте "так-або-ні" питання, заради Бога.

— Ух. — Вона зрозуміла. Роберта нарешті почала думати. — Гаразд. Я перекажу їй.

— Добре. Тепер дай мені мою чорну кукурудзу, — сказав Драйк.

Драйк більше не говорив до Роберти знову, принаймні, не англійською, але після цього вони справді стали друзями. Роберта навчилася читати настрій Драйка і тепер знала, коли можна заходити у курячий простір. Вона знала, коли люди злили Драйка, і відчитувала його чи її від його імені. Нарешті Роберта знайшла фігуру достатньо авторитетну, яка не могла зненавидіти себе.

Вона намагалася зв'язатися з Патрицією, але телефон її молодшої сестри був постійно вимкнений, і ніхто не знав, куди вона поїхала.

Через кілька тижнів Роберті приснилося, що її переслідує гігантська металева статуя, що розмахує косою з лезом розміром з автобус. Вона пробігла по трав'янистому пагорбу, спіткнулася і сховалася в перші ж кущі. Роберта закрила очі, щоб закричати, і, коли знову відкрила їх, статуя стала Патрицією.

— Ей, Берт, — сказала гігантська сталева Патриція, подібно до гучномовця. — Вибач, що вдерлася до твоєї голови. Один друг допомагає менігуляти у твоєму сні. За це мені потрібно помити його машину. У всякому разі я хотіла переконатися, що у тебе все в порядку. Я прив'язую мої вільні кінці.

— Навіщо ти це робиш? — Велика Патриція моргнула, наче не зрозуміла цього питання. — Вільні кінці крутіші. — Роберта сіла, розвела кущі обома руками і підвела очі вверх, щоб подивитися на сестру. — Вільні кінці означають, що ти все ще живеш своїм життям. Виграє та людина, яка вмирає з найбільшим числом вільних кінців.

— Я не дотягую. — Тепер у Патриції за спиною сходило сонце, і вона змінила вигляд. Вона носила гірські джинси, з модною арт-деко пряжкою на поясі, і мала обличчя нерухомої статуї.

— Ісусе, Триш. Ти ніколи мене не розуміла. Не виглядай, як одне велике одкровення. — Роберта могла сказати уявній Патриції те, що вона ніколи не скаже справжній сестрі. — Я намагалася поговорити з тобою, коли ми були дітьми, коли ти та я були однаково божевільні. Але ти завжди хотіла бути особливою. Ти ніколи не досягнеш чогось в цьому світі, якщо завжди хотітимеш виглядати мученицею.

Патриція повернулася і почала розгрібати пагорб, направляючи шматки дерну над головою Роберти. — Маючи проблеми і неприємності, я приходжу провідати тебе, а ти знову намагаєшся побити мої яйця, — сказала вона. — Ти лайно.

Перш ніж Роберта навіть це усвідомила, вона сказала: