Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

Лоуренс прикусив губу. Патриція поклала руку на плече.

Карта магії на екрані Кедді зменшилася, показуючи, що складна схема, яку намалював Перегрин, була лише однією плямою у набагато більшій схемі рикошетів. Всі магічні вузли раптом стали крихітними цятками. Набагато більша фігура рикошетів, яку накреслив Перегрин, була занадто перевантажена зв'язками, щоб Патриція могла довго дивитися, і у неї заболіла голова — ліній було надто багато. Замість цього вона подивилася на дерево: великий темний плащ з яскраво-білим серцем.

— Я думаю, що я закохався, — сказав Перегрин. — Перший раз у своєму житті я не відчуваю себе самотнім.

— Я теж, — сказало Дерево, — відчуваю любов.

Лоуренс взяв Кедді з рук Патриції і набрав: "Подумайте про спільну кімнату, обоє".

— Дякую вам, — сказав Перегрин до Лоуренса і Патриції. — Ви дали мені життя, але тепер ви дали мені щось набагато більш цінне. Я думаю, що ми разом зможемо робити дивовижні речі. Це лише початок. Кармен і інші відьми були праві, людей потрібно змінити. Я провів все своє життя, вивчаючи людські взаємодії на деталізованих рівнях, а тепер я бачу також нелюдські взаємодії. Я думаю, ми можемо розширити можливості людей. Кожна людина може бути Майстром.

Лоуренс набрав: — "Кіборгом?"

— Кіборг, — сказав Перегрин, — буде те ж саме, що і Майстер. Ми вже працюємо над цим. Дайте нам трохи часу.

Лоуренс і Патриція спустилися по крутому схилу від Дерева. Вони вийшли на край м'якого спуску до моря, одного з тих, що мали сходи, виготовлені з колод, що вели до пляжу. Сходи були такі старі, ніби хтось змусив Авраама Лінкольна зробити їх під дулом рушнці. Вони вступили в ліс у Берналь-Хайтс, а вийшли в Президіумі. Океан виглядав як завжди, гіперактивно спінюючи воду біля піску. Стіни води набігали і билися до берега, знову і знову. Море поглинуло батьків Патриції, але вона все ж таки знайшла в собі сили спокійно дивитись на нього.

Сонце було якраз над головою. Як у той день, коли Патриція прослухала голосову пошту Лоуренса і зарилася руками у бруд.

Патриція і Лоуренс не говорили, хоча Патриція теоретично мала таку можливість. Патриція також мала пісок у черевику, і це стало раптом найнеприємнішим моментом. Їй довелося опертися на Лоуренса, коли вона знімала свій черевик і витрушувала його, але через деякий час пісок з'явився знову.

Вони знайшли пішохідну стежку з нерозбірливим знаком і пішли по ній, поки не дісталися до дороги з двосмуговим рухом, яка вилася поміж деревами. Дорога вела вниз, і якщо вони підуть по ній, то, можливо, незабаром побачать вулиці, будинки та людей. Вони не мали поняття, що знайдуть. Лоуренс набрав "Мені хочеться... — на своєму телефоні, і була велика пауза, коли він намагався закінчити речення, і він нарешті зважився — шоколаду".

Патриція витягнула свій власний телефон, тому що його текст здався їй дивним. Вона написала йому: — "Мені теж. Без шоколаду так погано".

Дорога вирівнялася і вийшла на трав'янисту ділянку, і за нею вони могли побачити яскравість цементу та штукатурки, що грілася у полудень. Вони обидвоє зупинилися, зійшовшись докупи на дорозі, запитуючи себе, чи готові вони зіткнутися з тим, як виглядає світ сьогодні.

Лоуренс підняв свій телефон і ввів слово: — "Нерозлучні". — Він не посилав його, а просто тримав у верхній частині прямокутника екрану. Вона побачила його і кивнула, і відчула хвилю тепла всередині. Під грудями, десь там поруч. Вона схопилася і торкнулася цього місця на грудях Лоуренса, двома пальцями, складеними з великим. — Нерозлучні, — сказала вона вголос, майже сміючись. Вони нахилилися і поцілувалися, і їхні сухі губи злилися разом, повільно розмовляючи своєю мовою.

Тоді Лоуренс узяв руку Патриції, і вони повели один одного в нове місто.