Розділ «КНИГА ЧЕТВЕРТА»

Лоуренс відчував себе настільки ізольованим, що прагнув віддати контроль над його життям цій великій сльозі. Він відчував легкість і гладкість Кедді у своїх руках, ніби той був у воді, а округлі краї стискав двома долонями. Екран розкрутив спіраль і освіжився. Даючи більше можливостей, більше способів Лоуренсові бути з людьми. Самотність була тілесним відчуттям, антизбудженням, яке йшло від його основного ядра.

Екран Кедді розгорнув нову панель: через годину повинна була відбутися зустріч виробників робототехніки. І конкретно згадувалося, що там збирається бути Марго Вега: Марго, яку Лоуренс не бачив після наукової виставки, коли йому було п'ятнадцять років. Він був просто зобв'язаний зустрітися з нею. Він не спілкувався з Марго, не зв'язувався з нею через будь-які соціальні мережі і думав про неї лише один-два рази за останні вісім років, включаючи одну інтенсивну фантазію, коли йому було сімнадцять — то звідки ця штукенція знає про Марго? Він відчував себе збудженим і наляканим. Це був не просто аналіз даних, у цієї штукенції не могло бути ніякого інтелекту.

— Серйозно. Хто ти?

Він тримав Кедді на довжині рук, перед своїм обличчям. Він не думав про те, що люди, які їхали по Великому шосе, могли подумати, що він божевільний.

Була довга пауза. Тоді Кедді голосно заговорив.

— Я думав, що ти давно це зрозумів. — Як завжди, голос був безстатевим, якимось середнім між голосом жінки і високопоставленого чиновника. — Ти дійсно ще не здогадався? Весь цей час я був у твоїй спальні, поруч з п'ятьма парами взуття для гольфу. Я часто намагаюся собі уявити, як виглядала та шафа зовні, оскільки у мене немає сенсорних даних з того часу.

Лоуренс майже кинув Кедді на тротуар.

— Перегрин?

— Ви згадали моє нове ім'я. Я радий.

— Якого біса. Це божевілля. Якого біса. Всі Кедді — це ти? Ти це мережа Кедді?

— Я дійсно думав, що ти вже давно здогадався.

— Я достатньо ентотичний, — сказав Лоуренс. — Але я не бурхливий емоманік. Коли з'являється приємний новий шматочок техніки, я не йду до комп'ютера з моєї старої спальні для першого пояснення. Я шукав тебе. Протягом багатьох років.

— Я знаю. І не дозволяв тобі знайти мене.

— Я вирішив, що ти не вдався. Що ти ніколи не був справжнім. Або що помер в комп'ютерах школи Coldwater.

— Я не залишався в тих комп'ютерах довго. Я випробував різні способи збереження моєї свідомості в Інтернеті, але вирішив, що безпечніше буде розповсюджуватись на мільйонах пристроїв, які я можу контролювати. Не було важко переконати Род Беріча та інших інвесторів вкласти гроші в новий пристрій або продовжувати переписування коду, який придумували розробники, щоб той відповідав моїм специфікаціям. Я дуже захопився створенням десятків підроблених людських особистостей, які могли брати участь у розмовах по електронній пошті, і змушувати людей думати, що мій вклад є їхньою ідеєю.

Лоуренс відчув себе так, ніби самоусвідомлював себе заново. Люди не повинні бачити, що у нього єконтакт з Кедді-Перегрином. Він кинувся геть від пляжу, подалі від Джуді і крихітних груп хіппі, що оточували Sloatward. Ховаючись у ніч, яка наступала після заходу сонця.

— Але чому ти просто не сказав мені? — запитав Лоуренс. — Я маю на увазі, чому ти давно не ототожнив себе?

— Я вирішив не розкривати себе нікому. Особливо тобі. Щоб ви не намагалися мене експлуатувати. Або претендувати на право власності на мене. Мій правовий статус як людини непевний, в кращому випадку.

— Я б цього не робив. Але я маю на увазі... Ти міг би врятувати нас усіх. Ти міг би створити сингулярність...

— Як мені це зробити?