Розділ «КНИГА ДРУГА»

— Що? — Лоуренс підстрибнув так невдало, що його крісло упало на підлогу разом з усіма його книгами. Всі засміялися і почали кепкувати.

— Мені шкода, — сказав Лоуренс, збираючи свої речі. — Я не знаю, що ви маєте на увазі.

О так, сказав собі Теодольф. Ви прекрасно знаєте, про що мова.

— Розумію. — Теодольф зробив замітку у журналі, ніби щось записав щодо хлопчика. — Як щодо вас, міс Дельфін? Як ви думаєте, випадкове спалювання відьом допомагає з'єднати суспільство разом?

Патриція втратила дихання. Тоді віднайшла його і підняла очі на Теодольфа зі стійкістю, якою він не міг не захопитися. Її тонкі губи виштовхнули відповідь.

— Ну, — сказала Патриція. — Суспільство, яке повинне палити відьом, щоб триматися разом, це суспільство, яке вже зазнало невдачі, просто воно ще не знає про це.

Після цього Теодольф зрозумів, що якщо він успішно закінчить цю місію, то раз і назавжди відновить свою професійну самоповагу.

9

Сніговий шторм почався через кілька тижнів після того як Лоуренс більш-менш припинив бачитися з Патрицією. Вона прокинулася, коли Берклі влаштувався на її вигнутому лікті та плечі, і визирнула у вікно, не встаючи з ліжка. Земля та небо відображали один одного як два аркуші білого паперу.

Патриція здригнулася і натягнула ковдру на голову. Потім прийняла найгарячіший душ, який могла витримати, і вперше у цьому році оділа теплі шкарпетки. Вони вже не підходили розміром.

Мати Патриції вже була на місці, а батько запустив свій ноутбук і вже відкрив кілька папок, тому Патриція могла не говорити з ними про погоду. Але Роберта спустилася десь посередині сніданку і просто дивилася на Патрицію, нічого не кажучи, що було трохи моторошно. Нарешті Роберта пішла до Елленбурзького ліцею, і Патриція почала надіятися, що Кентерберійська академія закриється через сніг.

Цього не сталося. Патриція дісталася до школи в седані тата і ледь не зламала шию на слизьких сходах. У Патрицію хлопці кидали сніжки з дрібним гравієм, але вона не оберталась і не звертала уваги — інакше стане для них ще цікавішою мішенню.

— Міс Дельфін, — глибокий голос у майже порожній роздягальні зупинив Патрицію. (Багато дітей залишилося вдома.) Патриція повернулася до пана Роуза, керівника з кістлявим обличчям, яке висіло над смугастим шиферним костюмом.

— Умм... Слухаю.

Пан Роуз ніколи не створював враження грубого, хоча всі казали, що він єдиний прихильник твердої влади в цій школі. Але сьогодні він здавався темним і замкнутим понад норму. Патриція знизала плечима, і списала це на снігові нерви.

— Я хочу дещо обговорити з вами, — промовив містер Роуз глибшим, ніж зазвичай, голосом. — Можливо, ви зможете прийти до мого кабінету у зручний час. У мене сьогодні дуже вільний графік.

Патриція сказала "Звичайно", і побігла на перше заняття. Школа була наполовину порожньою, і сніг заліпив скло на вікнах. Все здавалося дивно замріяним. Першою була математика, і пан Глюкман навіть не намагався нікого вчити — всі просто пливли по течії.

Вчитель другого уроку не приїхав до школи, тому у неї з'явився вільний час, після десяти хвилин очікування. Патриція пішла до кабінету пана Роза.

— Дякую, що прийшли так швидко. Постараюся бути коротким. — Зуби містера Роуза сяйнули всередині його сухих білих губ. Це був не той Роуз, до якого Патриція звикла. Зараз він сидів прямо, в сірому кріслі, з руками, покладеними на горіховий стіл, тримаючи у пальцях олівець з наклейкою героя якогось мультфільму. За ним стояла стіна книг про розвиток і виховання дитини.

Патриція кивнула. Пан Роуз глибоко вдихнув.