Розділ «КНИГА ДРУГА»

Вона не мала жодної підказки, як це робити, і якщо вона зупинилася би на секунду, щоб подумати про те, що робить, вона би загинула.

Вона розмовляла одним диханням, ледь голосніше. Берклі підкрався ще ближче, його язик між двома гострими зубами зарухався. Патриція трохи похитувався і глибоко у горлі народила низький, хрипкий звук. Вушка Берклі насторожилися.

Берклі точно щось почув, і Патриція заговорила голосніше. Він був на тій відстані, коли його можна було вхопити, якби вона хотіла цього, але вона не зробила цього.

— Ти... розмовляєш як кіт? — Запитав Берклі, його очі нагадували два блюдця.

— Іноді. — Патриція не могла навіть засміятися від полегшення. — Іноді я розмовляю як кіт.

— Ти та дівчинка, — сказав Берклі. — Ти обманула дядю Томмінгтона.

— Я не мала вибору, — сказала Патриція. — Я намагалася допомогти птахові.

— Птахи дуже смачні, — зауважив Берклі, трохи перебираючи передніми лапами. — Вони літають навколо і намагаються вилетіти з лап. Вони схожі на іграшки з м'ясом всередині.

— Та пташка була моїм другом, — пояснила Патриція.

— Другом? — Берклі боровся з концепцією, що хтось може дружити з птахом. Дружити з тим, що є у котячому меню?

— Так. Я захищаю своїх друзів. Не важливо чому. Я хотіла би бути твоїм другом.

Берклі трохи насупився.

— Мені не потрібний якийсь захист. Я сильний лютий кіт.

— Звичайно-звичайно. Можливо, тоді ти зможеш мене захистити.

— Можливо. — Берклі вийшов і плигнув на коліна Патриції.

— Я зробила це! — Вона повернулася, щоб подивитися на Лоуренса, усміхаючись усім своїм обличчям, і зрозуміла, що він майже відключений...

Лоуренс здавалося заціпенів.

— Вибачте, — сказала Патриція, — ви відчули щось дивне? — Берклі щось муркнув у неї на колінах. Подібно до бензопилки.

— Щось типу. Так, — отямився Лоуренс. Його плечі майже торкалися вух.

— Ух. Хороше дивне чи погане дивне?