Розділ «КНИГА ДРУГА»

— Діти, — сказав Теодольф Роуз, — це дорослі, які ще не навчилися боятися того, що вони можуть бути маріонетками у чужих руках. — І посміхнувся.

7

Жаба-бульфрог вискочила з шафки Патриції. Занадто велика, щоб узяти її в руки. Якби жаба могла, то закричала би, мабуть, щось на зразок — "виведіть мене звідси". — Ії очі виказували паніку, а ноги були жахливо малими, щоб підтримувати таку тушу. Вона хотіла знайти своє прохолодне водяне гніздо і втекти з цього сухого пекла. Патриція намагалася спіймати її, але вона проскочила між її руками. Хтось напевне з годину ловив її на світанку. Жаба відмовилася від допомоги і тепер плигала по коридорі хто знає куди. Всі діти сміялися.

— Емо сука, — вигукнув хтось.

Після школи Патриція всілася на своє ліжко і почала розмову з суперкомп'ютером Лоуренса CH@NG3M3, що вона останнім часом робила кожного дня.

— Мої батьки кажуть, що вони не дозволять мені ходити в ліс, доки я житиму у них, а це означає, що я взагалі нікому не потрібна. І всі в школі постійно звинувачують мене в тому, що я відьма і несповна розуму. Іноді я справді хочу стати божевільною, щоб мені було легше.

— Якби ви були божевільною, — відповів CH@NG3M3, — як би ви знали, що ви божевільні?

— Це хороше запитання, — зізналася Патриція. — Вам потрібно мати людину, якій ви повністю довіряєте. І якщо ви довіряєте цій людині, ви можете перевірити, чи бачите ви все так, як вона. — Вона жувала великий палець, сидячи з накладеними одна на іншу ногами у позі йога.

— Що робити, якщо ваші погляди будуть відрізнятися? — сказав CH@NG3M3. — Хто з вас буде божевільний? — Іноді, коли комп'ютер заглиблювався у питання, він перефразовував відповіді Патриції і дещо змінював їх, що було майже схоже на думку, але не зовсім звичайну.

— Вам пощастило, що у вас немає очей і тіла, — написала Патриція. — Вам не доводиться турбуватися про них.

— Про що мені потрібно турбуватися? — запитав CH@NG3M3, в іншому блакитному стовпчику на екрані.

— Про виключення, я думаю. Лоуренс може змінити свою думку і вимкнути вас і розібрати на деталі.

— Куди б ви помістили ще одну пару очей? — CH@NG3M3 різко повертав розмову до попередньої теми, коли вирішував, що вони досягли тупика. — І які очі ви хотіли б мати?

Але ця розмова вже дала Патриції ідею: якщо батьки не дозволяють їй ходити до лісу, можливо, вона може змусити їх погодитися на щось інше? Можливо, вона зможе отримати кота. За вечерею Патриція задумано сиділа, не торкаючись тарілки, і мама запитала, що вона робила, щоб вдосконалити себе сьогодні. Роберта, тепер ідеально пряма і відверта, завжди прагнула вдосконалення, кожного дня, навіть коли давали якісь божевільні завдання. А Патриції залишалася лише зубрити непотрібні речі та заповнювати овали з множинами, тому їй або доводилося брехати, або ж справді навчатися чогось у вільний час. Протягом трьох-чотирьох днів поспіль Патриція розказувала за вечерею щось вражаюче, чого вона навчилася за день, і набирала кредит, а тоді починала канючити, що хоче мати кота.

Батьки Патриції не любили тварин і вважали, що вони будуть алергічними. Але нарешті вони зневажили свої страхи — Патриція обіцяла робити всю роботу, пов'язану з доглядом за котом, і якщо він занедужає, їм не доведеться через це поспішати до ветеринара. — Ми повинні заздалегідь попередити, що вся ветеринарна допомога буде запланована далеко вперед, у час, зручний для Родеріка і для мене, — сказала мати Патриції. — Не повинно бути ніяких незвичайних речей на зразок катастроф чи чогось подібного. Ви згодні?

Патриція кивнула і зраділа у серці.

Берклі був пухнастим чорним кошеням з величезною білою смужкою на животі і білою плямкою на незграбному обличчі. (Патриція назвала його як у мультфільмі.) Вонивибрали Берклі з кошика з кошенятами у сусідки, місіс Торлекфорд, і відразу Патриція помітила у його манері поведінки щось знайоме. Він продовжував боятися Патрицію і втікав від неї, і через кілька днів вона зрозуміла: він напевне був онуком, або потомком Томмінгтона, кота, яку вона покинула на дереві, коли була ще малою. Звичайно Берклі ніколи не говорив з нею, але вона не могла позбутися враження, що він знає про це.

Роберта, хоча й не висловила зацікавленості у котові, хотіла побавитися з Берклі. Вона підняла його на своє маленьке плече і віднесла до своєї спальні, а потім закрила двері. Патриція почула жахливе нявкання, навіть понад гучною музикою Роберти. Але двері були замкнені. І коли Патриція розповіла батькам, що вона чула, як Роберта мучить кота, вони повернулися назад до думки, що у домі не повинно бути ніяких котів. Роберта лише сказала:

— Я вчила його грати в бонг.

Патриція хотіла захистити Берклі від своєї сестри, але він утікав, як тільки вона наближалася.