Розділ «КНИГА ДРУГА»

Патриція зжувала яловичину, яка була набагато гострішою, ніж вона коли-небудь їла (п'ятизірковий чилі заборонений Женевською конвенцією приготування їжі — так їм сказали у придорожньому ресторані, де сім'я зупинялася останнього літа). Вона змусила себе відкусити великий шматок і повільно почала жувати.

— О. Це годиться. Добре, дякую. — Роберта спостерігала, як Патриція їсть, повільно, але так, ніби їжа їй смакувала, а не так, ніби їй було боляче або недобре. Коли з тарілки все зникло, Патриція знову подякувала Роберті. Двері закрилися, і Патриція нарешті залишилася самотньою. Вона повільно видихнула.

Живіт Патриції був з'їдений зсередини. Її голова кипіла, і вона відчувала слабкість. Все було сліпуче білим, а її рот був токсичною катастрофою. Вона відчувала червону пекучу олію кожним дюймом своєї шкіри. Більше всього болів лоб від того, що натискав на стелю.

Почекайте секунду. Чому її лоб був на стелі? Патриція подивилася вниз і побачила власне тіло, лише трохи здивувавшись. Вона літала! Залишила своє тіло! Вона щось чула про чилі на гарячій олії — і повинна була здогадатися відразу. Вона була астральною. Або щось на зразок. Вона вже не відчувала навіть болю у животі або печії у роті, це були проблеми її фізичного тіла.

— Люблю гостру їжу! — сказала Патриція без рота і дихання. І полетіла до лісу.

Вона перелітала над газонами та проїзними шляхами, підстрибуючи та піднімаючись, здивована відчуттям вітру, який тиснув на її обличчя. Її руки та ноги були з чистого срібла. Вона піднялася вище, тому що по шосе лився потік машин. Ніч була холодною, але вона не відчувала ранкового холоду у повітрі.

Якимось чином Патриція пам'ятала шлях до місця, де зустрічався Парламент птахів, коли вона була ще маленькою дівчинкою. Вона подумала. що це сон, але у нього було забагато дивних деталей, таких наприклад як ремонт шосе, де загороджувальні знаки закривали одну смугу проїзду посередині ночі — хто б це придумав у сні? — І все здавалося абсолютно реальним.

Незабаром вона опинилася перед Великим Деревом, де зустрічався парламент, його великі крила-гілки з листям нависали над нею. Але цього разу птахів не було. Дерево просто стояло в темряві, і лише вітер додавав йому трохи рухливої анімації. Патриція втратила зв'язок зі своїм тілом, але ніхто вдома не будив її. На її щастя.

Вона майже повернулася щоб полетіти назад. Але, можливо, птахи знаходилися десь поруч у темряві.

— Привіт? — сказала Патриція у темряву.

— О, пекло, — відповів голос, — зараз.

Патриція стояла, опустившись на землю, але після звуку цього голосу підстрибнула і піднялася на два своїх рости у повітря від несподіванки, тому що не очікувала на відповідь. Нарешті вона згадала, як їй повернутися на землю.

— Агов? — знову сказала Патриція. — Хто там?

— Ви покликали, — сказав голос. — Я відізвався.

На цей раз Патриція могла сказати, що голос йде від Дерева. Там відчувалася чиясь присутність, всередині великого стовбура. І не було обличчя або чого-небудь подібного, було просто відчуття, що щось спостерігає за нею.

— Дякую, — сказала Патриція. Зрештою вона напевне застудиться в своїй нічній сорочці. Вона була босоніж на вулиці восени, хоча це і не було її фізичне тіло.

— Я не говорив з живою людиною, — сказало Дерево, говорячи ніби по складах, — вже багато сезонів. Я був зайнятий. Що вас не влаштовує? — Його голос звучав як вітер, що проривається у старому сильфоні, або як найнижчі ноти на великому дерев'яному акордеоні.

Патриція почувалася збентеженою, бо раптом її проблема здалася їй такою крихітною та егоїстичною, коли вона постала перед такою величезною та давньою сутністю.

— Я відчуваю себе підробкою відьми, — сказала вона. — І нічого не можу зробити. Зовсім. Мій друг Лоуренс складає суперкомп'ютери, а також машини часу та лазери. Він може робити круті речі, коли захоче. Я не вмію робити нічого класного.

— Ти зробила дещо класне, — захвилювалося Дерево, з гулом голосних і приголосних. — Тільки що.