Розділ «Рік третій»

Цар маврів

Майстра не було ще кілька днів, і млин не працював. Мірошниченки то валялися на тапчанах, то тулилися до гарячої грубки. А Мартен мовчав од ранку до вечора. Коли Юро приніс одяг Міхала й поклав на краю осиротілого тапчана, він схопився й побіг до клуні, де в сіні просидів аж до ранку. Повернувся байдужий, як і перше, до всього: він нічого не бачив, нічого не чув, нічого не робив, сидів, наче скам'янілий.

Крабат не знаходив собі місця, його мучили думки про Тонду і Міхала. Чи померли вони випадково? Обидва в передноворічну ніч! З чиєї злої волі? За чиїми злими приписами?

Мірошник іще не повернувся.

Увечері, напередодні Свята трьох царів, Вітко саме йшов погасити ліхтар, двері спальні раптом відчинилися. На порозі з'явився Майстер, блідий, як крейда. Окинув поглядом спальню, не помітивши (або не хотів помічати) відсутності Міхала.

— Мерщій до роботи!

Він повернувся і не показувався аж до ранку.

Хлопці поспіхом одяглися і, гупаючи, збігли сходами. Петар зі Сташком кинулися відкривати шлюз. Інші почали носити мішки з комори й засипали зерно у ківш. Зашуміла вода в лотоці, скрипнуло й закрутилося колесо, заторохтіли жорна. У хлопців полегшало на душі. Млин меле!

«Млин знову меле! Життя триває…», — подумав Крабат.

Із меливом вони упорались опівночі. Повернулися до спальні й побачили на Міхаловому тапчані хлопчину років чотирнадцяти. Він був маленький як на свій вік, і що всіх здивувало — обличчя мав чорне, а вуха червоні. Його обступили колом і з цікавістю розглядали. Крабат, тримаючи ліхтаря, світив на нього. Хлопчина враз прокинувся. Злякавшись білих привидів, стрепенувся. Крабатові здалося, що він знав цього хлопця. Але звідки?

— Не бійся нас, — заспокоїв його Крабат. — Ми — мірошниченки. Як тебе звати?

— Лобошем. А тебе?

— Крабатом. А це…

Але хлопчина перебив його.

— Крабатом? Я знав одного хлопця, якого звали Крабатом, але…

— Що — але?

— Але той був молодший.

І тут Крабат згадав.

— Ти малий Лобош із Маукендорфа! — вигукнув він. — А чорний, бо грав чорного царя!